На скляних дверях під трафарет було написано: «Торговим агентам вхід заборонений. Без запрошень не входити. Живим входу нема».
Було вже майже опівночі, але заповнений людьми вестибюль яскраво освітлювали численні люстри. У будці охорони сидів здоровезний чолов’яга з телефонним навушником на голові.
— Гаразд. Сподіваюсь, ви пам’ятаєте про наш план, — сказав я, обернувшись до своїх друзів.
— Так, план, — підхопив Гровер. — Чудовий план.
— А що станеться, коли план не спрацює? — спитала Аннабет.
— Треба завжди сподіватися на краще.
— Це ж треба, — скривилася вона. — З власної волі пхаємося до царства мертвих, а ти пропонуєш сподіватися на краще.
Я дістав із кишені перлини — три молочно-білі кульки, які нереїда дала мені в Санта-Моніці. Вони здавалися не дуже переконливою підтримкою, якщо раптом щось піде не так.
— Вибач, Персі, — Аннабет поклала мені руку на плече. — Ти правий, усе в нас вийде. Усе буде чудово.
Вона штовхнула Гровера ліктем.
— Звичайно, — здушено озвався той. — Он як ми далеко зайшли. Знайдемо жезл повелителя та врятуємо твою маму. Без проблем.
Я з вдячністю поглянув на обох. Адже я ледве не дозволив розтягти їх до смерті на розкішних водяних матрацах, і ось тепер вони бадьорилися заради мене, намагаючись підтримати.
— Давайте-но всиплемо кому-небудь перцю! — виголосив я й зсипав перлини назад до кишені.
Ми ввійшли до вестибюлю ДОА.
Із прихованих динаміків тихо лунала музика. Килим та стіни були сталевого відтінку. Горщики з кактусами стояли по кутках, і рослини простягали з них свої вузлуваті руки. Меблі були обтягнуті чорною шкірою, вільних місць не було. Люди сиділи на канапах, стояли, дивилися у вікна й чекали на ліфт. Усі ніби застигли на своїх місцях і майже не розмовляли. Я чудово бачив їх усіх бічним зором, але варто було зосередитися на комусь, і ця людина починала здаватися… прозорою. Я нібито міг бачити крізь неї.
Будка охорони розміщувалась на високому подіумі, тому над довелося задерти голови.
Охоронець був високий та елегантний, коричневий, як шоколадка, з вицвілим білявим волоссям, стриженим коротко, по-військовому. Він носив темні окуляри в черепаховій оправі, а шовковий італійський костюм за кольором пасував до волосся. Під срібною табличкою з іменем до лацкану була пришпилена чорна троянда.
Я прочитав ім’я на табличці й здивовано вирячився на охоронця.
— Вас звати Хірон?
Він нахилився до мене. Я бачив лише власне відображення в його окулярах, але посмішка в нього була фальшива й холодна, як у пітона, який готується проковтнути здобич.
— Який чарівний юнак! — Він говорив з якимось незвичним акцентом, можливо, британським, або англійська була в нього не рідною, а лише другою мовою. — Скажи мені, приятелю, я схожий на кентавра?
— Н-ні.
— Ні, сер, — м’яко додав він.
— Сер, — покірно повторив я.
Схопившись за табличку з іменем, охоронець провів пальцем по літерах.
— Можеш прочитати це, друже? Тут сказано: ХА-РОН. Ану давай разом зі мною: Ха-рон.
— Харон.
— Чудово! А тепер: містер Харон.
— Містер Харон.
— Добре. — Охоронець знову всівся на своє місце. — Терпіти не можу, коли мене плутають із цією старою напівкобилою. А тепер скажіть, чим я можу вам допомогти, мої маленькі мерці?
У мене було таке відчуття, ніби мені дали під дихало. Я озирнувся до Аннабет, шукаючи підтримки.
— Ми хочемо спуститися до царства мертвих, — сказала вона.
— Овва, це щось новеньке! — скривився Харон.
— Правда? — спитала Аннабет.
— Як на духу, чесно й відверто. Жодних волань. Жодних «Це помилка, містере Хароне». — Він оглянув нас. — І як само ви померли?
Я підштовхнув Гровера.
— Ну… — сказав той, — я втопився у ванні.
— І решта також?
Ми дружньо закивали.
— Велика, мабуть, ванна. — З обличчя Харона важко було щось зрозуміти. — Гадаю, ви не маєте монеток для переправи. Зазвичай я беру з дорослих оплату з їхньої картки «Америкен експрес» або додаю вартість порому до останнього телефонного рахунку. Натомість діти… ви, на жаль, завжди помираєте непідготованими. Гадаю, вам доведеться посидіти та зачекати пару століть.
— Але ми маємо монети. — Я поклав на столик три золоті драхми, які знайшов у схованці в офісі Крусті.
— Що ж, тоді… — Харон облизав пересохлі губи. — Справжні драхми. Я не бачив їх уже…
Його пальці націлились на монети.
Ми були близькі до мети.
Раптом Харон глянув на мене. Холодний, уважний погляд крізь скельця окулярів, здавалося, буравив мені груди.