— Отакої, — мовив він. — Ти не міг прочитати моє ім’я правильно. У тебе дислексія, хлопче?
— Ні, — відповів я. — Просто я помер.
Харон нахилився й обнюхав мене.
— Ти не мертвий. Я міг би здогадатися. Ти — божок.
— Ми повинні потрапити до царства мертвих, — наполегливо повторив я.
Харон зненацька загарчав.
Тут-таки всі, хто перебував у залі очікування, підвелись і стали збуджено походжати, закурювати, пригладжувати волосся або поглядувати на наручні годинники.
— Ідіть геть, поки живі, — звелів Харон. — А я спробую забути, що бачив вас.
Він потягся за монетами, але я вихопив їх у нього з-під носа.
— Без послуг чайові не дозволяються. — Я спробував надати своєму голосу спокійної впевненості.
Харон знову загарчав — це був утробний звук, від якого кров стигла в жилах. Душі померлих почали з усіх сил стукати у двері ліфта.
— Ну що ж, дуже шкода, — зітхнув я. — Адже ми маємо дещо.
Я витяг із рюкзака всі гроші Крусті. Набравши повну жменю драхм, я став пересипати їх із долоні на долоню.
Гарчання Харона перетворилось на м’яке лев’яче муркання.
— Гадаєш, мене можна купити, божку? Скільки у вас усього… ну так, заради цікавості?
— Багато, — сказав я. — Присягаюсь, Аїд мало платить тобі за таку важку роботу.
— Та ти й половини не знаєш. Чи сподобалося б тобі цілий день бавитись із цими душами? Завжди одне й те саме: «Будь ласка, не дайте мені померти» або «Будь ласка, перевезіть мене безкоштовно». Мені не додали платні ані разу за три тисячі років. Ти ж не думаєш, що такі костюмчики задурно даються?
— Ти заслуговуєш на більше, — погодився я. — Щоб твою роботу справедливо оцінювали. А тебе самого поважали. Платили пристойно.
Із кожним новим словом я викладав на стіл по одній золотій монеті.
Харон оглянув свій шовковий італійський піджак, ніби уявляючи собі вбрання набагато шикарніше.
— Мушу сказати, хлопче, у твоїх словах з’явився певний глузд. Хоча й невеличкий.
— Я можу згадати про підвищення твоєї зарплатні в бесіді з Аїдом. — Я виклав на стіл ще кілька монет.
Харон зітхнув.
— Звісно, пором геть заповнений. Але я міг би прихопити вас трьох та й відчалити собі. — Він підвівся, глянувши на гроші перед собою, і скомандував: — Ходімо.
Ми стали проштовхуватися крізь натовп душ, які чекали на пором, чіпляючись за наш одяг і шепочучи щось нерозбірливе. Харон розштовхував їх, примовляючи: «Ідіть геть, дармоїди».
Він провадив нас до ліфту, який уже був заповнений душами померлих, кожна з яких тримала в руках зелений проїзний квиток. Харон схопив дві душі, які хотіли примазатися до нас, і викинув їх у вестибюль.
— Чудово. І жодних безглуздих витівок, поки я не повернуся. — Він обвів поглядом тих, хто залишався. — І коли хто-небудь знову зсуне настройки мого приймача з каналу розважальної музики, то обіцяю, що просидите тут ще тисячу років. Зрозуміло?
Харон зачинив дверцята. Вклав картку в прорізь у дверях, і ми стали спускатися.
— Що відбувається з душами, які чекають у вестибюлі? — спитала Аннабет.
— Нічого, — відповів Харон.
— І як довго?
— Завжди або поки я не змилостивлюсь.
— Це… справедливо, — сказала Аннабет.
— Усі кажуть, що смерть — це справедливо, чи не так, панночко? Чекай, поки не прийде твоя черга. Там, куди ви прямуєте, ви скоро помрете.
— Ми вийдемо звідси живими, — сказав я.
— Ха-ха-ха.
У мене раптом запаморочилось у голові. Ми більше не спускалися, а рухалися вперед, у напівтемряві. Душі довкола мене стали змінюватися. Сучасний одяг спадав із них, обертаючись на попелясто-сіре вбрання з каптурами. Підлога ліфту стала розгойдуватися.
Я змигнув. Коли ж розплющив очі, то італійський костюм Харона змінився на довгу чорну хламиду. Окуляри в черепаховій оправі щезли. Замість очей на обличчі зяяли порожні очниці, як в Ареса, хоч у Харона вони були абсолютно темні. У них клубочилась лише ніч, смерть і відчай.
Харон побачив, що я на нього дивлюсь і спитав:
— Ну як?
— Нічого, — ледь видавив я із себе.
Мені здалося, що він посміхається, але це було не так. Його тіло ставало все більш прозорим, тож я міг дивитися крізь його череп.
Підлога продовжувала вібрувати.
— Здається, в мене морська хвороба, — пробекав Гровер.
Я знову змигнув — ліфт уже не був ліфтом. Ми стояли в дерев’яному човні. Відштовхуючись жердиною, Харон спрямовував його темною маслянистою річкою, в якій, кружляючи, плавали кістки, мертві риби та інші дивні речі: пластмасові ляльки, відірвані частини людського тіла, розбухлі від води дипломи з печатками…