— Річка Стікс, — пробурмотіла Аннабет. — Вона така…
— …брудна, — підхопив Харон. — Багато тисяч років ви, люди, викидали в неї всілякий мотлох під час переправи — надії, сни, нездійснені бажання. Дурна затія, скажу я вам.
Туман звивався над засміченою, смердючою водою. Над нами, майже гублячись у темряві, нависали сталактити. Далеко попереду зеленкувато-ядучим світлом тьмяно мерехтів берег.
Панічний страх стиснув мені горло. Що я тут роблю? Адже всі люди довкола мене… мертві.
Аннабет стисла мою руку. За звичайних умов я б знітився, але зараз я розумів, що вона відчуває. Вона хотіла переконатися, що на борту є ще хтось живий.
Я зловив себе на тому, що шепочу молитву, хоч не був певен, кому саме я молюся. Тут, глибоко під землею, владарював лише один бог — той самий, протистояти якому я збирався.
Наближався берег царства мертвих. Шерехате каміння та чорний вулканічний пісок тяглися до підніжжя високого скелястого муру, що височів уздовж берега по обидва боки далеко за обрій. З пітьми залунало, відбившись луною, виття величезної тварини.
— Старий триголовий зголоднів, — пояснив Харон. У зеленкуватому освітленні його посмішка скидалася на вишкір скелета. — Не пощастило вам, божки.
Човен тицьнув носом у чорний пісок. Мерці стали сходити на берег. Жінка, шо тягла за собою маленьку дівчинку. Старигань із старою, які шкандибали попідруки. Хлопець у сірому вбранні — майже мій ровесник, — човгаючи, пройшов повз.
— Хотів побажати тобі успіху, приятелю, але тут це не спрацює. Дивись, не забудь нагадати про мою зарплатню, — сказав перевізник душ.
Перелічивши наші монети, Харон склав їх у торбинку, потім знову взяв свою жердину. Переправляючи порожнього човна через річку, він наспівував пісень із репертуару Баррі Манілова.
Ми рушили за душами померлих ходженою стежкою.
Я не знав, що нас очікує — Перлинна брама, велетенські чорні підйомні ворота або щось інше. Утім, вхід до царства мертвих виглядав, як щось середнє між пунктом охорони аеропорту та звичайним турнікетом.
Над трьома окремими входами нависав один, зігнутий в дугу напис: «Віднині ви вступаєте до Еребу».
Перед кожним входом стояв металошукач з камерами спостереження вгорі. За ними були розташовані будки, в яких брали мито, і в яких сиділи такі ж упирі в чорному, як Харон.
Виття голодного собаки тепер лунало набагато голосніше, долинаючи невідомо звідки. Але триголового пса Цербера, який повинен був охороняти браму Аїда, ніде не було видно.
Мерці вишикувалися в чергу вздовж трьох ліній, на двох був напис: «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ», на третій: «МЕРЦІ». Черга з мерцями просувалася доволі швидко. Натомість дві інші ледве повзли.
— Що ти про це думаєш? — спитав я в Аннабет.
— Швидка черга, напевно, веде прямісінько до Полів асфоделей. Заперечувати ніхто не буде. Мертві не схочуть ризикувати рішенням суду, яке може обернутися проти них.
— То для мерців також існує суд?
— Так. Суддів троє. Вони займають судейську кафедру почергово. Цар Мінос, Томас Джефферсон, Шекспір. Іноді, поглянувши на чиєсь життя, вони вирішують, що людина варта спеціальної нагороди — Елізіума. Іншого разу вони вирішують, що вона варта покарання. Але більшість людей просто жили. Ані доброго, ані поганого про них сказати не можна. Тому їх відправляють у Поля асфоделей.
— І що це означає?
— Уяви, що ти стоїш серед поля пшениці в Канзасі, — сказав Гровер. — Вічно.
— Суворо, — відізвався я.
— Не так суворо, як це. Дивись.
Двійко упирів у чорному вбранні відтягли вбік одну з душ і обшукували її на спеціальному столі. Обличчя небіжчика видалося мені знайомим.
— Чи це не той проповідник, що виступав у новинах? — спитав Гровер.
— Так. — Тепер я теж згадав.
Ми кілька разів бачили цю людину по телевізору в гуртожитку Йєнсі. Це був той самий нудний євангеліст із передмістя Нью-Йорка, який збирав мільйони доларів для сиріт, а зловили його потім на тому, що він витратив гроші на власний будинок: оздоблені золотом унітази, домашній майданчик для гольфу і все таке інше. Він загинув під час поліцейських ловів, коли його «подарований небом «ламборджині»» зірвався зі скелі.
— Що вони з ним роблять? — спитав я.
— Покарання, спеціально вигадане Аїдом, — припустив Гровер. — Він особисто стежить за всіма дуже поганими людьми одразу після їхнього прибуття. Фур… далекі родички… визначать для цієї людини вічну муку.