Думка про фурій змусила мене здригнутися. Я зрозумів, що зараз перебуваю на їхній території, так би мовити, на гостині. Стара місіс Додз, напевно, вже облизується у передчутті зустрічі.
— Але якщо він християнин і вірить у зовсім інакше пекло?
— А хто каже, що він бачить це місце таким, яким бачимо його ми? — знизав плечима Гровер. — Люди бачать те, що хочуть. У цьому сенсі вони дуже вперті… себто наполегливі.
Ми підійшли ближче до воріт. Виття стало таким голосним, що земля здригалася у мене під ногами, але я все ще не міг здогадатися, звідки воно.
Потім неподалік від нас зелена мряка розсіялась, освітлена сяйливим мерехтінням. Саме там, де стежка розгалужувалась на дві доріжки, застигло похмуре велетенське чудовисько.
Я не помітив його раніше через те, що воно було напівпрозорим, як усі мерці. Поки чудисько не рушало з місця, воно зливалося з тим, що розташовувалося за ним. Лише його очі та зуби виглядали цілком реально. Чудовисько втупилося в мене.
Щелепа в мене відпала. Єдине, що спало на думку, це бовкнути:
— Це ротвейлер.
Я завжди уявляв собі Цербера великим чорним мастифом. Але це був явно чистокровний ротвейлер, лише, зрозуміло, триголовий, удвічі більший за мамонта й здебільшого невидимий.
Мерці рушали просто до нього, не виказуючи ані найменшого остраху. Черги під вивіскою «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ» обминали монстра з обох боків. Душі померлих просувалися між його передніми лапами та під черевом, причому їм не доводилося навіть нахилятися.
— Тепер я бачу його краще, — пробурмотів я. — Чого б це?
— Я гадаю… — Аннабет облизала пересохлі губи. — Боюсь, це через те, що ми все ближче до мерців.
Середня голова пса нахилилася до нас. Вона понюхала повітря й загарчала:
— Він може відчути живих людей, — сказав я.
— Пусте, — Гровер, який стояв поруч зі мною, тремтів, як заячий хвіст. — Головне, що ми маємо план.
— Правильно, — підтримала його Аннабет. Я ще ніколи не чув, щоб вона говорила таким тоненьким голосом. — План.
Ми рушили назустріч монстру.
Середня голова Цербера злобно загарчала на нас, а потім так голосно гавкнула, що в мене перед очима все підстрибнуло.
— Ти його розумієш? — спитав я в Гровера.
— Так, — озвався той, — я його розумію.
— І що він каже?
— Гадаю, в людей немає слова з чотирьох літер, яким можна було б точно це перекласти.
Я витяг із рюкзака велику палицю — стовпчик від ліжка, який відламав від моделі «Сафарі де люкс» Крусті. Я змахнув нею якомога вище, щоб Церберові було видно, й спробував подумки навіяти собаці думки щасливого песика з реклами: жваві цуценята, весела гра… Я навіть спробував посміхнутися, ніби й не збирався помирати.
— Гей, здоровило! — гукнув я. — Присягаюсь, що вони не часто з тобою граються!
— РРРРРРРР!
— Хороший хлопчик, — слабким голосом вимовив я.
Потім я помахав палицею. Середня голова пильно стежила за моїми рухами. Дві сусідні також втупилися в мене, не звертаючи жодної уваги на душі. Я повністю притяг до себе увагу Цербера. Утім, я не був певен, чи це добре.
— Принеси! — добряче розмахнувшись, я пожбурив палицю у напівтемряву.
Вона лунко ляпнулася в Стікс.
Цербер зиркнув на мене. Моя хитрість ніяк не вплинула на нього.
Погляд його ставав усе більш холодним та злим.
Ось тобі й план!
Гарчання Цербера трохи стихло, але тепер він гарчав на всі три пащеки.
— Персі! — покликав Гровер.
— Шо?
— Я просто подумав, що тобі хотілося б знати…
— Про що?
— Про те, що каже Цербер. Він каже, що ми маємо десять секунд на молитву своєму богові. А потім… ну… він зголоднів.
— Стривайте! — вигукнула Аннабет.
Вона стала поратися у своєму наплічнику.
«Охо-хо», — подумав я.
— П’ять секунд, — озвався Гровер. — Може, час тікати?
Аннабет дістала з рюкзака червоний гумовий м’ячик завбільшки з грейпфрут. На ньому була наклейка «Вотерленд, Денвер і К». Перш ніж я встиг спинити її, вона підняла м’ячик і рушила просто до Цербера.
— Бачиш м’ячик? Хочеш його, Цербере? Сидіти!
Цербер виглядав таким самим спантеличеним, як ми.
Усі три його голови схилилися набік. Шість ніздрів посилено втягували повітря.
— Сидіти! — знову гукнула Аннабет.
Я не мав сумніву, що за мить вона перетвориться на найбільшу на світі мозкову кісточку.
Утім, замість цього Цербер облизав усі свої губи, позадкував і сів, несамохіть роздушивши з дюжину душ з черги «МЕРЦІ», яка тяглася під ним. Щезаючи, душі приглушено шипіли, наче здуті колеса.
— Гарний хлопчик! — мовила Аннабет.