Ми кинулися за ним.
— Зніми кросівки, — гукнула Аннабет.
Це було розумне рішення, хоч я підозрював, що це нелегко зробити, коли тебе волочуть уперед на шаленій швидкості. Гровер, щоправда, спробував нахилитися, але до шнурків йому було не дотягнутися.
Ми бігли за ним, намагаючись не загубити, поки сатир кулею летів повз душі, які роздратовано гукали йому вслід.
Я був упевнений, що Гровер, як із гармати, влетить просто в палац Аїда, але черевики, зробивши різкий віраж праворуч, потягли сатира у протилежний бік.
Схил ставав усе крутішим. Гровер стрімко спускався. Нам з Аннбет доводилося мчати щодуху, щоб не відставати. Печера вужчала з обох боків, і я зрозумів, що ми опинилися в якомусь тунелі. Тут не було ані чорної трави, ані дерев, лише каміння під ногами й сталактити, що тьмяно світилися над головою.
— Гровере! — загорлав я, і мій голос відбився луною. — Схопись за що-небудь!
— Що? — долетів до нас зойк у відповідь.
Сатир чіплявся руками за гравій, але поруч не було нічого більш стійкого та надійного, що дозволило б йому зупинитися.
У тунелі ставало все темніше й холодніше. Я почав мерзнути. Запах зла просочувався навіть сюди, вниз. Це змусило мене подумати про те, що раніше навіть у голову б не прийшло — про кров, розбризкану стародавнім кам’яним алтарем, про смердючий подих ката.
Раптом, побачивши, те, що чекало попереду, я завмер, як укопаний.
Тунель ставав ширшим, перетворюючись на величезну темну печеру, посередині якої зяяла розщелина завбільшки з міський квартал.
Гровера несло просто до її краю.
— Давай, Персі! — пронизливо гукнула Аннабет, потягнувши мене за руку.
— Але це…
— Я знаю, — вигукнула вона. — Місце, яке ти бачив уві сні. Але Гровер звалиться у прірву, якщо ми не втримаємо його!
Звісно, вона була права. Страх загубити друга змусив мене рушити вперед.
Сатир пронизливо кричав, чіпляючись за землю нігтями, але крилаті черевики тягли його все ближче до ями, і було дуже сумнівно, щоб ми встигли вчасно.
Врятували його копита.
Крилате взуття завжди було трохи завелике, тож коли Гровер нарешті наштовхнувся на велику скелю, лівий черевик злетів. Він полетів у темряву й зник у прірві. Правий черевик тягнув сатира вперед, але вже не так швидко. Гровер міг загальмувати свій рух, ухопившись за якусь каменюку та використовуючи її як якір.
Сатир був уже за десять футів від ями, коли ми перехопили його та потягли вгору схилом. Другий крилатий черевик злетів із його ноги, злобно покружляв над нами та, перш ніж кинутися в яму слідом за своїм братом-близнюком, на знак протесту ляснув нас по голові.
Ми втрьох безсило впали на обсидіановий гравій. Усе моє тіло було наче свинцем налите. Навіть рюкзак здавався важчим, ніби хтось напхав у нього каміння.
Гровер був увесь подряпаний. Руки його були в крові. Зіниці по-козлиному звузились, як бувало завжди, коли він лякався.
— Не знаю, як… — Він ніяк не міг віддихатися. — Я не…
— Зачекай, — сказав я. — Послухай.
Я почув шепіт десь там, у пітьмі.
Ще за мить Аннабет сказала:
— Персі, це місце…
— Тихо! — Я підвівся.
Звук гучнішав, злобний голос лунав звідкись знизу. Він долинав з ями!
— Щ-що це за шум?
Аннабет тепер також його чула. Я бачив це по її очах.
— Тартар. Це вхід до Тартару.
Я вихопив із піхов Анаклузмос.
Бронзове лезо спалахнуло у темряві, і злобний голос затих, але тільки на мить, щоб потім знову забурмотіти.
Тепер я майже розрізняв слова — давні, дуже давні, давніші за грецькі. Так, ніби це було…
— Чаклунство, — сказав я.
— Нам слід забиратися звідси, — поквапила Аннабет.
Спільними зусиллями ми підвели Гровера й рушили до виходу з тунелю. Швидко пересувати ногами я чомусь не міг. Крім того, рюкзак тягнув мене долу. Коли ми все ж таки кинулися тікати, голос позаду нас залунав гучніше та роздратованіше.
Втекли ми вчасно.
Поривчастий вітер шарпнув нас наостанок, ніби яма видихнула на повні груди. Якоїсь жахливої миті земля зникла у мене під ногами, бо я несподівано послизнувся на гравії. Якби ми були ближче до краю, то прірва затягла б нас.
Ми з великими труднощами продовжували пробиватися вперед і нарешті досягли верхньої частини тунелю, де печера ширшала, переходячи в Поля асфоделей. Вітер вщух. Лютий стогін долинув із глибини тунелю. Хтось явно був незадоволений тим, що ми втекли.
— Що ж це було? — видихнув Гровер, коли ми впали на землю у відносній безпеці, в гайку чорних тополь. — Один з улюблених вихованців Аїда?