— Ах, перлини, — іронічно мовив Аїд, і кров застигла у мене в жилах. — Так-так, мій братець знову зі своїми маленькими фокусами… Ну, діставай вже їх, Персі Джексоне.
Рука моя підкорилася й дістала перлини.
— Лише три, — похитав головою володар мертвих. — Шкода! Гадаю, ти розумієш, що кожна захищає лише одного. Ну, спробуй забрати свою маму, божку. І кого ж зі своїх друзів ти залишиш зі мною навіки? Ну ж бо, вибирай. Або віддай рюкзак і погоджуйся на мої умови.
Я подивився на Аннабет і Гровера. Вони спохмурніли.
— Нас обдурили, — повідомив їм я. — Яка ваша думка?
— Так, але навіщо? — спитала Аннабет. — А голос із ями?…
— Поки не знаю, — відповів я. — Але спробую спитати.
— Вирішуй, хлопче, — заволав Аїд.
— Персі, — Гровер поклав руку мені на плече, — тільки не віддавай йому жезл.
— Знаю.
— Я залишусь, — сказав він. — А третю перлину дай мамі.
— Ні!
— Ми сатири. У нас немає душі, як у вас, людей. Він може замучити мене до смерті, але ніколи не отримає мене навічно. Я просто реінкарнуюсь, скажімо, у квітку. Це найкращий вихід.
— Ні. — Аннабет витягла свій бронзовий ніж. — Ви двоє, йдіть. Гровере, ти мусиш захищати Персі. Мусиш отримати право на пошуки й почати шукати Пана. Забери звідси його маму. Я вас прикрию. Я маю план: загинути в бою.
— Нізащо! — заперечив Гровер. — Я прикрию ваш відхід.
— Добре подумай, козенятко! — посміхнулась Аннабет.
— Замовкніть, ви обоє! — Я відчував, ніби моє серце крається навпіл.
Вони обоє пройшли зі мною крізь такі випробування! Я згадав, як Гровер бомбардував Медузу в саду статуй, як Аннабет врятувала нас від Цербера; ми вижили, незважаючи на пастку Гефеста, а також без огляду на вибух нагорі Арки в Сент-Луїсі та спокуси казино «Лотос». Мені всю дорогу не давала спокою думка про те, що друг зрадить мене, але ці друзі ніколи б не стали зраджувати. Вони лише те й робили, що раз за разом рятували мене, а тепер були готові загинути заради порятунку моєї мами.
— Я знаю, що робити, — сказав я. — Ось, візьміть.
І дав кожному з друзів по перлині.
— Але, Персі… — глянула на мене Аннабет.
Я повернувся до мами. Мені страшенно хотілося пожертвувати собою та віддати останню перлину їй, але я знав, що вона скаже. Вона ніколи не дозволила б цього. Я мусив повернути жезл на Олімп і розповісти Зевсові правду. Я мусив відвернути війну. Якби замість цього я врятував її, вона б не пробачила мені цього. Я згадав пророцтво, яке почув на Пагорбі напівкровок, — здавалося, це було мільйон років тому. «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».
— Вибач, — сказав я матері. — Я повертаюсь. Я знайду спосіб.
Самовдоволена посмішка на обличчі Аїда згасла.
— То як, божку?… — спитав він.
— Я знайду ваш шолом, дядьку, — сказав я йому. — Я поверну його. Не забудьте про те, щоб підвищити платню Харонові.
— Ти кидаєш мені виклик?
— І не так уже важко — час від часу погратися з Цербером. Йому подобаються червоні гумові м’ячики.
— Персі Джексоне, ти не…
— Ходімо, швидше! — гукнув я друзям.
Ми наступили на свої перлини. Момент був страшний — нічого не сталося.
— Убийте їх! — загорлав Аїд.
Військо скелетів кинулося до нас, вихопивши мечі та пускаючи черги з автоматів. Фурії злетіли з трону, хльоскаючи вогняними батогами.
Щойно скелети відкрили вогонь, уламки перлини у мене під ногами спалахнули зеленим світлом, і в тронній залі повіяло свіжим морським вітерцем. Довкола мене зімкнулась молочно-біла сфера, яка відірвалась від землі й підняла нас угору.
Аннабет і Гровер у своїх летючих сферах підіймалися разом зі мною. Списи та кулі викрешуючи іскри, але не завдаючи нам ніякої шкоди, відскакували від перлинної кулі. Аїд загорлав так голосно, що палац здригнувся, а в Лос-Анджелесі, мабуть, відгукнулося.
— Погляньте нагору! — пронизливо верескнув Гровер. — Ми розіб’ємося!
Дійсно, ми швидко мчали назустріч сталактитам, які мали ось-ось проштрикнути наші кулі, змінивши напрямок руху.
— Як ти керуєш цими штуками? — вигукнула Аннабет.
— Не думаю, що це взагалі можливо! — гукнув я у відповідь.
Ми відчайдушно загорлали в один голос, коли наші сфери врізалися в стелю печери й… Стало темно.
Невже ми померли?
Ні, я знову відчував стрімкий рух. Ми пронизували кам’янисту товщу так само легко, як бульбашки, що піднімаються з дна океану. Я зрозумів, у чому полягала сила перлин. «Усе, що належить морю, в морі й залишиться», — сказала нереїда. Якийсь час я нічого не бачив за стінками своєї кулі, потім моя перлина розбилась об океанське дно. Ті, в яких були Аннабет і Гровер, злетіли на поверхню. І — ба-бах!