Секретар папи, який робив собі замітки золотим писаль–цем на восковій табличці, опустив обидві руки і вклонився.
— Ваша святість наказала, і бажання Вашої святості буде виконане, — сказав він.
Папа подивився примруженими очицями на юного кардинала Гамбаріні.
— Ти вдоволений? — запитав він.
— Я захоплений і приголомшений мудрістю і — якщо смію так висловитися — професійною дипломатичною майстерністю Вашої святості. Справді, це єдиний спосіб зірвати Куканеві наміри і знешкодити його, при цьому він, навіть залишившись у живих, ніколи не довідається, хто це скоїв.
— Що тобі, cardellino, важливо, я можу собі уявити, — сказав папа і обернувся до свого секретаря, який досі стояв біля його крісла. — Ще щось? — запитав він.
— Чи Ваша святість бажає, — запитав секретар, — аби до листа було долучено якийсь подарунок?
— Звичайно, — відповів папа. Трохи поміркував, тоді подав секретареві перстень Борджіа, який досі тримав у руці. — Оце буде саме воно, — сказав він усе ще на своєму сієнському діалекті.
Переляканий юний кардинал Гамбаріні не втримався і зашепотів поблідлими устами: — Ma… що значить: але…
— Що за «ма», cardellino? — запитав папа. — Що ти тут мекаєш? Либонь, хочеш сказати, що це твій перстень? Помилка, приятелю. Наскільки я пригадую, а пам’ять у мене добра, свою кардинальську шапочку ти отримав за те, що поступився усім своїм спадком по батькові Святому престолові. А цей перстень, якщо я не помиляюся, є частиною того спадку. Чи, може, ні? Чи, може, ти вже кардиналом наскладав на нього зі своєї мізерної платні й купив?
Пригнічений юний кардинал мовчав і червонів.
— Ну? — наполягав папа. — Ти успадкував його від батька чи купив за свої скромні заощадження?
— Успадкував, — сказав юний кардинал. — Але я гадав… я дозволив собі припустити…
— Що дозволив собі припустити?
— Що домовленість, про яку згадала Ваша святість, стосується лише нерухомості, — відповів юний кардинал.
— А я дозволю собі припустити, що вона стосується всього, і рухомого майна теж, — сказав папа. — І коли я як заступник Бога на цій землі щось припускаю, це не припущення, а певність.
— Запевняю Вашу святість, що це непорозуміння, викликане тим, що я висловився плутано й необдумано, — мовив юний кардинал. — Мені йдеться не про власність на цей перстень, мені йдеться про те, що коли Кукань побачить цей перстень на султановій руці і коли султан, не дай Боже, до того ж скаже, що отримав його від Вашої святості, він одразу зрозуміє, що трапилося, як трапилося і…
— …і хто його знову, не знаю вже вкотре, зрадив, — закінчив папа. — Але заспокойся, приятелю. По–перше, не можна припустити, що бідолаха Кукань вийде живим з цієї халепи, та якби він таки вийшов з неї живим, я навіть при найбільшому напруженні фантазії не можу собі уявити, як може відбутись його зустріч із султаном, та ще й щоб султан на додаток розповідав про походження своїх коштовностей. Проте якщо неправдоподібним поворотом фортуни до чогось такого все–таки дійде, ceterum autem cen–seo[13], що ти, негіднику, цілком заслужив на це.
Десь місяців через три по Італії промайнула сенсаційна новина про загадкове зникнення острова Монте К’яра та про смерть графа з цим самим ім’ям, якому належав острів. За свідченням очевидців на острів, мовляв, несподівано напав сильний загін турецького військового флоту, який захопив його, перш ніж графова флотилія встигла вийти зі своєї гавані і зайняти бойову позицію, судячи з усього, через те, що вітер був несприятливий для оборонців острова; а для того, щоб вітрильники могли вийти у відкрите море, треба було, щоб галери, які рухалися за допомогою весел, пзяли їх на буксир, шо стало неможливим, бо веслярі вже в перші хвилини, коли турки почали обстрілювати гавань, запанікували й вийшли з послуху. Різанина, яку вчинили вороги християнства, висадившись на берег, була, кажуть, дика і кривава; проте турки, коли населення острова припинило опір, повелися цілком незвично, можна сказати, навіть нечувано милосердно, бо схопили й забрали в рабство лише здорових і сильних чоловіків, у той час як жінкам і дітям віддали один із захоплених кораблів з кількома матросами й дозволили їм відплисти до якогось безпечного італійського порту.
Вороги християнства, здається, виявили головний інтерес до того, щоб найдокладніше знищити всі споруди гавані, які вбитий таємничий граф ді Монте К’яра збудував з такими витратами й турботами. Це їм вдалося ще краще, ніж вони могли сподіватися і припускати. Коли після їхнього відплиття догорали запальні шнури у бочках з порохом, які турки заклали у всі вежі й бійниці, і коли розляглися перші вибухи, раптом загримів жахливої сили вибух, якого досі ніхто ніколи не чув. Він повалив щогли турецьких кораблів, що вже відпливли досить далеко, і зігнав ці кораблі докупи, мов стадо баранів, раптово охоплених вертячкою; здійнялися такі величезні хвилі, що навіть храм Святого Петра в Римі, кажуть, найбільша з усіх будівель на світі, порівняно з ними виглядав би як пастушача халабуда. Коли ж хвилі заспокоїлись, на місці вибуху ще довго непорушно стояв величезний стовп потворного диму, розширений угорі, мов гриб. А сам острів, як уже мовилося, запав у морські глибини й ніколи більше з них не виринув.
Коли папа довідався про смерть графа ді Монте К’яра, recte Петра Куканя із Кукані, то заплакав; сльози бризнули з його примружених очиць і текли по обличчю, перш ніж він устиг стерти їх своєю білою благословенною рукою. Оскільки ж він почував певну відповідальність за загибель юнака, адже саме він нацькував на нього турків, то взявся сам особисто відслужити тиху заупокійну месу для спасіння безсмертної душі Петра. І саме тієї миті, коли він вимовляв слова «Huic ergo parce, Deus» — «Боже, прости його провини», — у голові йому сяйнула думка, що Петр, може, зовсім не мертвий.
«Тому що П’єтро не з тих, які так відразу дають себе посікти шаблями якимось диким сарацинам, — міркував він, вимовляючи слова молитви. — Зглянься, просимо, Господи, над душею слуги Твого графа ді Монте К’яра, за яку обіцяємо Тобі віддавати хвалу, покірно прохаючи Твою велебність, щоб вона за ці служби милостивого примирення заслужила на вічний спочинок. Бо якщо П’єтро зазнав поразки в бою, — розмірковував він далі, — і загинув, для цього потрібне втручання самого Бога, а не просто його заступника на цій землі. Не знаю, не знаю, але все мені підказує, що з цим негідником ми ще зазнаємо прикрощів і втіхи. Амінь».
Частина друга
СКАНДАЛ У ГАРЕМІ
Володар Двох Святих Міст, себто Мекки й Медіни, Завжди Звитяжний, Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, — так у середніх підлабузницьких колах іменували падишаха, володаря Османської імперії, тоді як у високих підлабузницьких колах його називали Богом на землі, сам же він велів, щоб до нього зверталися ваша величність або Мій султане, — той день від самого ранку присвятив своїм обов’язкам Найвищого правителя, головуючи — згідно з ритуалом спиною до вікна, аби його уваги не відвертало море, а особливо Босфор, що кишів людьми о будь–якій порі дня — на своїй Раді візирів, яких разом з Найвищим візиром було семеро, та високих урядовців
1 достойників, яких було двадцять один, серед них найвизначніший паша Ісмаїл–ага, генерал яничарів, наймогут–ніша після султана людина в імперії (казали, що насправді він могутніший від султана, адже на один порух його пальця військо, яким він керував, могло до останнього чоловіка скочити у вогонь, виконуючи будь–який його наказ, бажання чи забаганку;. Праворуч від нього сидів муфтій, найвищий мусульманський сановник, ліворуч шейх Решад, перед ним особистий ад’ютант великого візира та придворний історик Гамді–ефенді, муж великої вченості, що доглядав за працею писаря, який мав записувати всі султанові висловлювання. Були тут також найвищий військовий суддя, придворний секретар, страж печатки й інші.
13
Але, крім того, я вважаю