— Ну, то вперед, — сказав Петр. — Хто вийде першим? І з зухвалою усмішкою він оглянув гурт розбишакуватих здорованів, мало сподіваючись, що серед цих забіяк знайдеться хоча б один, здатний не лише перемогти в двобої, але й мудро і вправно повестися як генерал і член Великої Ради, аж раптом помітив серед них звичайнісінького парубка, який, ну, нічим не різнився від своїх товаришів, хіба що був помітно нижчим і ширшим, ніж переважна їх більшість, але його просте сільське обличчя здалося Петрові на диво знайомим, невловимо нагадуючи щось давнє й забуте, сцени з його дитинства, палаючу піч пана Янека, його чорний халат і шапочку, покійника графа Гамбаріні, батька Джованні, і ще бозна–що. «Хто б це міг бути? — міркував він. — Хтось із моїх співучнів з єзуїтської школи? Але яким чином хтось із них потрапив би в яничари? А може, хтось із тих телепнів, які тоді добивалися місця пажа в палаці під Петржіном?»
Поки він так розмірковував, серед яничарів, спочатку розгублених і безпорадних, почався рух — їм пощастило виштовхнути з–посеред себе світловолосого велетня з сіро–голубими, ясними очима й дуже випнутими щелепами, на добрих півголови вищого за Петра. Розгублено усміхаючись рідкими, але гострими іклами, якими він, безперечно, звик хрумати кістки, як ми хрумаємо сухарі, цей яничарський Тарзан легкою, нечутною ходою вийшов на середину арени, обмеженої спереду канапами султана і сановників, позаду купою мішків із грішми, праворуч і ліворуч чаушами, обережно, мов склянку, поклав на землю свою палицю і відразу почав роздягатися, не встиг ніхто сказати навіть слова, як він уже стояв оголений до пояса, самі м’язи та кості, сухожилля і біляве волосся, краса, та й годі! А з горішніх віконець слабенько й делікатно, але виразно голосами сопрано пролунав зойк подиву — та й не дивно, адже жінки гарему, приречені на пухкі обійми султана, мабуть, зараз уперше в житті побачили тіло порядного парубка.
Петр скинув лише халат і залишився в сорочці, не бажаючи виставляти напоказ рубці від нагая, які посмугували його спину, і привітав свого м’язистого супротивника палицею Чорногорця. Світловолосий яничар, піднявши свою палицю, яку спочатку був поклав на підлогу, повторив привітання, і двобій розпочався.
У такому двобої супротивники тримають свою зброю обома трохи розведеними руками і нападають один на одного в лоб усією довжиною палиці, найчастіше просто вперед, намагаючись сильним ударом уцілити в груди супротивника, або згори вниз, щоб хряснути його по маківці голови, або навскоси вниз, ударом,спрямованим на ключицю противника, або знизу вгору, цілячись у суперникове підборіддя, або вертикально виставленою палицею вперед, і все це якнайшвидше, якнайзлагідніше, якнайупертіше, відбиваючи удари суперника перпендикулярно наставленою палицею. Також дозволяється відпустити один кінець палиці й розмахнутися ним однією рукою, як мечем, або стати до супротивника боком і діяти палицею, як списом чи вилами, одне слово, що довго пояснювати, дозволяється все, навіть копняки й удари кулаком, бо двобій на палицях — розвага народна, а не лицарська, зате вищою мірою мужня: знести удари, спричинені взаємним зіткненням обох палиць, і не впасти після двох–трьох із тремтячими м’язами всього тіла, вивихненими суглобами й перевернутим шлунком, о, для цього треба бути парубком зі сталевими м’язами та лапами, як ломи, і все тримати в полі зору, та ще й мати гостру спостережливість і голову в порядку.
З боку Петра було великою сміливістю, якщо не нахабством, викликати на поєдинок палицями незліченну кількість яничарів, хоча він знав, що яничари спеціально тренуються і муштруються в цьому суворому виді спорту — відомо, що палиця була не лише їхньою парадною зброєю, але й чимось на зразок військової ознаки, — але він сподівався на те, що ми при переліку неодмінних якостей доброго фехтувальника палицею згадали насамкінець, себто на свою гостру спостережливість і якість своєї голови. Так він вважав і на самому початку виявилося, що не помилився: коли яничарський Тарзан, страхітливо вищиривши рідкі ікла, кинувся на нього всією вагою свого велетенського тіла в лобову атаку, Петр, удаючи, що має намір відбити його удар вертикально наставленою палицею, в останню частку секунди відхилився убік і підставив йому ногу, використавши при цьому один зі ста прийомів, яких у далекому минулому навчив його незрівнянний Франта, син повії Ажзавтрадодому, отож нещасний Тарзан, до кінця своїх днів не збагнувши, як це могло статися, простягся на весь зріст перед падишаховою канапою.
А Петрові тієї ж миті сяйнула заспокійлива й очевидна думка: Франта! Ну, звичайно ж, Франта — це той яничар, обличчя якого видалось йому таким на диво знайомим, Франта дорослий і змужнілий, обтертий надзвичайно суворим життям, але ж той самий Франта, його улюблений приятель з дитячих літ. І Петр, підбадьорений радістю, хряснув палицею по сідниці Тарзана, який уже підводився, і цей удар був таким сильним, що парубок знову впав; цього разу він уже не міг піднятись без допомоги друзів, які відвели його, враженого подивом (він кульгав, бо удар пошкодив йому якийсь важливий руховий м’яз), у глиб зали, щоб він уже ніколи не потрапляв у поле зору і не ставав предметом зацікавлення таких поважних і високопоставлених панів, як султан і його оточення. Sic transit gloria mundi[18] — земна слава часом триває дуже коротко, приходячи і відразу ж відходячи так бурхливо, що й кліпнути не встигнеш.
А члени Найвищих зборів і глядачі–чауші кричали «бак, бак», і згори лунало таке ж «бак», але ніжне, мов янгольський спів.
Так, кремезний яничар справді був Франтою Ажзавтрадодому — тепер, коли Петр, подолавши першого супротивника, розгледів його як слід, у нього не залишилося й тіні сумніву щодо його ідентичності. Та якщо Петр упізнав його, то він, цілком очевидно, не впізнав Петра і явно не мав ні найменшого бажання чи настрою взяти участь у сенсаційному турнірі, влаштованому цим елегантним молодим чоловіком, який говорив чудовою турецькою мовою й показував перед його величністю чудеса доблесті і якого йому навіть уві сні не спало б на думку ототожнити з хлопцем, з яким він колись бився перед храмом Діви Марії–Заступниці на Малій Страні у Празі. Він, себто Франта, стояв, схиливши низьке чоло, люто зціпивши зуби, і, очевидно, думав: «Пан скаче, а хлоп плаче» чи щось подібне, відповідне до моменту.
А яничарам тим часом пощастило умовляннями і штурханами змусити ще одного зі своїх товаришів вийти на двобій з Петром, і, як і перший, якого ми назвали Тарза–ном, цей бідолаха так само ніколи не зміг зрозуміти, як могло статися, що двобій закінчився тієї ж миті, що й розпочався: Петр покінчив з ним просто тим, що, відбиваючи першу атаку, наставив свою палицю не на його палицю, а на пальці його правої руки, якими той стискав палицю, отож перш ніж пролунало дерев’яне «трісь, трісь, трісь», любе вухові всіх любителів цього спорту, з нещасним яничаром, таким же здорованем на вигляд, уже було покінче–но, і він стояв посеред майданчика навколішки, з очима, що перетворилися на гейзери гірких сліз, засунувши до рота розбиті пальці.
— Біда, приятелі, так ви зостанетесь без начальника на віки вічні, — сказав Петр. — Не кажіть лише, що це були ваші найкращі фехтувальники. Краще вже розпустити все яничарське військо.
Яничари загарчали й застогнали від гніву й сорому, заскрипіли зубищами.
— Я вас образив? — глузував з них Петр. — Тож нехай хтось із вас поквитається зі мною, я саме цього й чекаю. Чи серед вас такого не знайдеться? Це означало б, що я сказав про вас лише чисту і щиру правду. Як видно, приказка «який пан, такий крам» — слушна. З вашого генерала нічого не візьмеш, а ви, як видно, нітрохи не ліпші. — І без вступу перейшов з турецької мови на свою рідну: — То що, Франто, далі мовчатимеш?
Це подіяло. Франта звів своє непокірливе чоло — на його широкому обличчі з’явився вираз найглибшої тупості. Він хвилину спантеличено дивився на Петра, а потім його уста, прикрашені яничарськими вусами, ворухнулись, ледь чутно сказавши по–чеському: — Та невже!