Він заснув, і коли в його спокійному сні святого й героя пролунали відгуки поблизького бою, удари зброї і крики, він не прокинувся, бо спав так міцно, що зумів логічно пов’язати ці сторонні звуки зі своїм сном. Вранці він прокинувся аж після світанку й задоволено вислухав повідомлення власника заїзду, досі схвильованого надто важливими подіями, що сталися під дахом його закладу. Хазяїн доповів, що згаданого П’єра Кюкана де Кюкана учора ввечері, незважаючи на його запеклий опір, вдалося схопити й доставити до міської в’язниці в будівлі ратуші.
За тринадцять днів, відразу після другої години дня, у місто Баланс в’їхала кінна чота мушкетерів–кадетів, хлопців високих, мов тополі, довготелесих, іскристих і обдарованих тією легкістю рухів, яку дає фізична сила й молодість, певних себе і явно страшенно гордих зі своїх мундирів, які вони носили з недбалою елегантністю і які їм чудово пасували. їх начальником був капітан, старший за них років на десять, високий, вусатий, зі смаглявим обвітреним обличчям, на якому відбилося сповнене злигоднів життя. Зі своїм почтом він рушив просто до ратуші, де показав черговому урядовцеві вірчого листа, виданого королівською придворною канцелярією, засвідченого королівською печаткою і підписаного власноручно королевою–регенткою, на перевезення в’язня, відомого під ім’ям П’єр Кюкан де Кюкан, до державної в’язниці в Парижі.
— Де Тревіль, — галантно відрекомендувався він, коли Петра вивели з буцегарні. — Мосьє де Кюкан, з вашого імені й зовнішності я припускаю, що ви дворянин, і вимагаю, аби у ваших же власних інтересах ви дали слово честі, що не чинитимете перешкод нашому ескортові і не спробуєте втекти.
Тринадцятиденне перебування за ґратами остудило Петрову лють, яку він виявив при затриманні, але — хоча за бажанням отця Жозефа у в’язниці з ним поводилися добре і навіть щодня присилали голяра — це не поліпшило його настрою. Тому, блідий, холодний і погордливий, він відповів на галантне звернення капітана де Тревіля такими словами:
— Залежить від того, куди ви мене повезете, пане.
— До Парижа, в Бастілію, parbleu[32], — відповів де Тревіль.
Петр звів свої гарні вигнуті брови.
— Себто з тюрми до тюрми?
— Так, саме так, — потвердив де Тревіль. — Що ж, бути ув’язненим у Бастілії не сором, навпаки, честь, бо ця фортеця за два з половиною століття існування гостила в своїх мурах безліч найславетніших мужів, у тому числі й принців королівської крові.
Петр відповів:
— А проте я не наполягаю на такій гостині і своє ув’язнення вважаю незаконним і безпідставним, бо ні на землі Франції, ні деінде я не вчинив нічого протизаконного, а якщо й маю на думці виконати щось суперечне з сухою літерою параграфів, то це, доки я не здійсню свій намір, виключно моя особиста справа. Протестуючи проти насильства, вчиненого супроти мене, до якого приєднались і ви, я заявляю, що накиваю п’ятами при першій же нагоді.
На мушкетерів його мова справила вельми приємне враження.
— На чужинця, який розмовляє по–французькому так, що його мову ледь можна відрізнити від італійської, ви дійсно справжній gentilhomme[33], людина честі, — сказав капітан де Тревіль. — Але нічого не вдієш, за цих обставин ми муситимемо…
Він на хвильку замислився, закручуючи вус, тоді закінчив:
— Звернути на вас пильну увагу.
— Дякую вам за поміркованість і поблажливість, — мовив Петр, усміхаючись.
— Не всміхайтеся, пане, — зауважив де Тревіль. — Коли королівський мушкетер каже, що зверне на когось пильну увагу, в цьому немає поміркованості й поблажливості. Погляньте.
Він витяг пістоль, підкинув у повітря мідну монетку й вистрілив. Монетка, в яку влучила куля, не впала на землю, а врізалась у кору старого платана, що ріс посеред двору ратуші.
— Непогано, — сказав Петр.
Капітан де Тревіль кивнув на своїх кадетів.
— А зараз, панове, ваша черга показати, що ви вмієте. Хлопці — їх було дев’ятеро — стали в ряд із пістолями
в руках.
— Чи можна мені замість мідяка вистрелити в мідний ґудзик? — запитав один з них.
Капітан де Тревіль здивувався.
— Чому?
— Бо я зовсім не маю грошей, — сказав кадет, усміхаючись від вуха до вуха. Це був високий юнак, кремезний, але з ніжним, як у панни, обличчям і гарними світло–блакитними очима.
— То нехай вам хтось позичить, — мовив капітан.
— Боюся, що я вже вичерпав увесь кредит у моїх приятелів, — відповів кадет.
Насуплений капітан подав кадетові мідяк.
— На сьогоднішній вечір я замовив у «Червоній корчмі» у В’єні баранячу печеню, кращої за яку не готують в усій Франції, — зауважив капітан. — Якщо не вцілите, Арманде, будете лише слину ковтати. Ну, панове, до діла.
Кадети підкинули свої мідяки і залп із дев’яти пістолів пролунав мов грім. Із дев’яти монет упала на землю лише одна.
— Жан–Поль, Жан–Поль, я найменше сподівався, що саме ви так осоромите мене, — гірко мовив капітан де Тревіль.
— Але ж ви знаєте, mon capitaine, що в мене пошкоджена права рука, — відповів Жан–Поль, упертий з вигляду хлопець із міцним випнутим підборіддям.
— Не треба було її пошкоджувати, а коли так уже сталося, слід було стріляти лівою, — сказав де Тревіль і обернувся до Петра. — То що ви на це, пане?
— Теж непогано, — відповів Петр.
— Здасться, ми не справили на вас особливого враження, — зауважив де Тревіль.
Петр, почувши добре знайомий йому голос Спокусника, що нашіптував спробувати неможливе, відповів:
— На жаль, дійсно не справили. Я, демонструючи стрілецьку майстерність, завжди влучаю в дві монети водночас.
— Це неможливо, — вражено сказав де Тревіль.
— Кажете, що це неможливо, а я, беззбройний в’язень, не можу переконати вас у протилежному, — мовив Петр.
Пан де Тревіль, вагаючись, посмикав себе за борідку, тоді, витягши з кишені дві монетки, відповів:
— Панове, подайте йому два пістолі, нехай покаже, що вміє. Це, чесно кажучи, не порушення приписів, бо у службових інструкціях не сказано, що начальник ескорту не має права давати ув’язненому набиту вогнепальну зброю; їх авторам така дурниця, мабуть, навіть не спала на думку.
Петр старанно вибрав два пістолі, з тих, які йому навперебій пропонували кадети, що були у захваті від такої несподіваної розваги, затиснув їх у правій долоні, а лівою підкинув монетки якомога вище. Коли вони ще летіли вгору, він перекинув один з пістолів у ліву руку, вистрелив із обох нараз і монетки, в які влучили кулі, розплющились об стіну ратуші. А кадети на очах у нажаханих писарів і слуг магістрату, які обліпили вікна на звуки пострілів, кинулись на Петра і з диким вигуком «браво» підняли його на плечі й понесли довкола площі, горлаючи задерикувату мушкетерську пісню:
Що в приблизному перекладі означає:
Далі капітан де Тревіль забрав Петрове майно, в тому числі й черес, набитий золотом, і коли слуга привів зі стайні осідланого Петрового коня, всі скочили в сідла.
— Вперед на В’єн, щоб не пересмажилася наша печеня у «Червоній корчмі», — скомандував капітан.
І вони рушили.
Коли ескорт проминув головну браму Валанса й подався на північ вузькою кам’янистою дорогою, що звивалася між річкою і схилами, порослими соснами й дубами, капітан де Тревіль запитав Петра, котрий їхав праворуч від нього:
— Ви граєте в piquet[34], пане?
— Свого часу, коли траплялася нагода, мене вважали пристойним гравцем у цю хитромудру гру.
Капітан де Тревіль випростався.
— Про хитромудрість пікету ви, певно, сказали жартома?
— Я справді так вважаю, — пояснив Петр. — Це, звичайно, не така вибаглива гра, як шахи, але все одно потребує певної кмітливості.
— От і гаразд, — сказав капітан де Тревіль. — Сподіваюсь, доки доїдемо до Парижа, ми зіграємо не одну партію. Грошей, судячи з вашого пояса, вам на це вистачить.
— Сподіваюсь, що цих партій буде небагато, — відповів Петр, — бо, як уже вам казав, я втечу від вас швидше, ніж ви гадаєте.