— Краще б він не був залізним, — мовив Петр. — Усе це могло бути вже позаду.
— Розумію вашу гіркоту, пане де Кюкан, — зауважив де Тревіль. — Мені соромно, і я вже навіть не наполягаю, аби ви дали мені чесне слово, що не спробуєте втекти.
— А я дам вам це чесне слово, — перепинив його Петр. — Уже не хочеться боротися за життя. Мені це набридло.
— Розумію, починає приїдатися, що хтось весь час намагається відтяти вам голову, — погодився капітан де Тревіль. — Учора вам готували сокиру, а сьогоднішній харцизяка мав за поясом різницького ножа. Ви можете встати?
— Так, — відповів Петр. — А навіщо?
— Бо цей мерзотник, мабуть, уже отямився, — пояснив капітан. — І не виключено, що від нього ми дізнаємось про цікаві речі.
Він допоміг Петрові встати і, взявши ліхтар, повів його коридором, у якому чатували кадети Гастон і Арманд, до комірки без вікон, де зберігали віники і різний мотлох. Там, на розстеленій кінській попоні, лежав, тяжко дихаючи, темноволосий парубок.
Капітан де Тревіль подав Петрові кинджал.
— Це ваше діло, — сказав він. — Приставте йому кинджал до горла, і нехай він видасть вам місце свого rendez–vous[36] із негідником, який його найняв і якому мав передати вашу відтяту голову. А ми вже якось туди доберемось.
Петр нахилився над пораненим, на обличчі якого з’явився вираз смертельного жаху, і всадив йому кинджал у серце.
— Ви збожеволіли? — скрикнув капітан де Тревіль. — Навіщо ви закрили йому рота?
— Бо він не мав що нам видати, — пояснив Петр і, витягнувши лезо із тіла молодого чоловіка, витер його полою куртки молодика, а тоді повернув кинджал капітанові. — Цим наймачем убивців, які пробували відправити мене на той світ, був він сам. Мабуть, у нього кінчилися гроші, тому він мусив особисто взятися за діло.
Петр відвернувся від тіла молодого плейбоя Маріо Паккйоне і, зціпивши зуби, щоб погамувати шалений головний біль, помаленьку пішов геть.
— Але ваше чесне слово, що ви не пробуватимете втекти, залишається дійсним, — зауважив капітан де Тревіль.
— Я його дав на кілька хвилин раніше, — сказав Петр. — Але нічого не вдієш, це моя помилка і забрати його назад я не можу.
Він знову ліг на своє ліжко і спав до ранку, мов убитий.
Оскільки молодий плейбой Маріо Паккйоне остаточно випав із гри й оскільки Петр Кукань пам’ятав про своє чесне слово, що не пробуватиме втекти, ескорт без жодних ускладнень доїхав до Парижа, точніше, до паризької брами святого Антонія, а звідти до Бастілії, розташованої поруч; капітан де Тревіль, щасливий, що завершив трикляту мандрівку, яка спочатку видавалася йому та його кадетам легкою прогулянкою, передав в’язня та його речі каштелянові Бастілії і, перш ніж зникнути — як він уважав — із Петрового життя, потиснув його руку.
— Щасти вам, пане де Кюкан, — сказав де Тревіль на прощання.
У своїй військовій простоті він навіть не подумав, що доставити когось за грати найміцнішої у світі в’язниці, а тоді побажати йому щастя — до певної міри цинічно. Але Петр, який полюбив його, не розсердився. Зрештою з припливом нових сил після загоєння рани на голові й спокійного закінчення мандрівки до нього повернулися характерні для нього заповзятливість і оптимізм, отож утеча зі страшної фортеці з її сімома вежами, могутніми мурами і зведеним мостом при крихті щастя не видавалася неможливою.
У комфортабельній, з усіма вигодами цюпі на другому поверсі східного крила Бастілії він провів кілька спокійних днів, намагаючись ні про що не думати й нічого не боятись, лише чекати дальших подій. їжу приносили тричі на день, вона була смачна, гідна оселі принців королівської крові, що іноді тут перебували. По дев’ятій годині ранку завжди приходив цирульник, який голив його, масував обличчя, приводив до порядку кучері й нігті, отож Петр за цей короткий час погарнішав і злагіднів, як ніколи. Каштелян прислав йому стос чудових книг, серед них «Утіху з філософії» Бетія, яка його вельми зацікавила, бо автор написав її у в’язниці перед своєю стратою, кажуть, дуже жорстокою, отож із цього передсмертного твору Петр виніс для себе науку, що навіть коли б все закінчилось якнайгірше і він, Петр, не вийшов би з цієї халепи живим, не варто журитися, бо ж люди вигадали філософію, щоб до останньої своєї миті втішатися тим, що їхній особистий програш, порівняно з величавою мудрістю віків, не значить нічогісінько.
Цілковиту тишу фортеці порушували лише розмірені кроки вартових, що ходили подвір’ям під його вікном.
Аж одного дня за ним прийшла чота швейцарців у синіх мундирах, із оздобленими золотом капелюхами на головах, і поки йому зв’язували руки за спиною, цирульник устиг поправити хвильку на його волоссі, висмикнути волосинку, що стирчала з брови, й перевірити манікюр.
— Куди мене ведуть? — запитав Петр офіцера швейцарців, коли вони сходили вельми широкими й зручними гвинтовими сходами до підземелля.
— На допит у катівню, parbleu, — відповів офіцер. Петрові стало млосно і забігали по спині мурашки. Він промовив лише за хвилину, коли був певен, що його голос не затремтить:
— То навіщо цирульник так дбав про мою зовнішність, про зачіску й манікюр, якщо я йду туди, де на такі дрібниці не звертають уваги?
— В катівні Бастілії на все звертають увагу, — зауважив офіцер. — Цю катівню відвідують члени найвишуканішого придворного товариства, які залюбки спостерігають за стражданнями допитуваних. Із цією метою вони купують особливі парфуми під назвою torturon і напахчують ними хустинки. Кажуть, що ці парфуми перебивають сморід смаженого людського м’яса. Для дам і для панів з вразливою нервовою системою, коли катований надто голосно кричить, видають іще затички для вух; c’est la mode[37] Ви, пане, мабуть, походите з вельми варварських країв, якщо не знаєте таких речей. — За якусь хвилину він додав: — Глядіть же, пане, тримайтеся, бо на вашому допиті буде головувати сама королева–регентка, а вона не зносить чоловіків, які кричать і благають помилування. Ви який? Боязкий?
— Якщо йдеться про катування, не знаю, — відповів Петр. — Але мій батько не боявся катування; напевно, і я якоюсь мірою зрівняюся з ним.
— Це було б добре, — сказав офіцер швейцарців. — Цим би ви справили на її величність добре враження.
Королева–регентка була вродливою, поставною, пухкенькою матроною із гладеньким, наче виліпленим із масла, обличчям, із м’якими підмальованими вустами й лагідними короткозорими очима, якими дивилася в лорнетку у золотій оправі з перламутровою ручкою. її благородна голова, почасти накрита маленьким вдовиним очіпком з чорного шовку, була облямована величезним іспанським коміром, — який в Іспанії мали право носити лише члени королівської родини, — з білого мережива, відкритим спереду й опертим на всю ширину королевиних рамен, а ззаду піднесеним, мов віяло, майже на висоту тім’я. її на диво тонкі й делікатні руки, виплекані, як ми знаємо, косметичними рукавичками герцогині Діани зі Страмби, на зап’ястях стискали прозорі зубчасті манжети, пошиті з того самого мережива, що й іспанський комір. Вона чекала свого цікавого в’язня, сидячи в розкішному м’якому кріслі, в якому ледь уміщалися її могутні сідниці і округлі стегна. Побіч неї на стільці, оббитому позолоченою шкірою, сидів похнюплений і знуджений з вигляду хлопець з юнацькими вусиками під носом; позаду стояло кілька елегантних дам і панів.
Двоє м’язистих катів, майстер і його помічник, з оголеними аж по плечі руками, стояли непорушно, мов стовпи, біля пузатої залізної сковороди з розжареним вугіллям, у якому лежали кліщі різних розмірів. Просторе склепінчасте приміщення було вдосталь забезпечене тими жахливими, почорнілими від часу знаряддями, один погляд на які, кажуть, нагнав такого страху на Галілео Галілея, що той відразу ж відмовився від найважливішої частини свого вчення, геліоцентричної теорії. Зліва від входу стояв високий пюпітр з чорною книгою, у якій збирався писати веселий на вигляд старий пан у чорному вбранні. Розгорнені аркуші книги він притиснув людським черепом. По обидва боки пюпітра горіли свічки.