— П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф, — я вітаю твою наївну простодушність, з якої тішаться янгольські хори, отож тебе і при твоїй безбожності вони напевне приймуть до себе: я переконаний, що ти досягнеш спасіння скоріше, ніж будь–який єпископ чи кардинал, які вміють розмовляти вельми вчено й добре знають теологію та канонічне право. Твій запал щирий, шляхетний і похвальний, але коли станеться так, що він зможе вільно виявитися, цей запал завдасть більше шкоди, ніж будь–яка з тих, як ти висловився, злочинних вигадок, проти яких ти обурюєшся. Далебі, я далекий від того, щоб хвалити твій намір лікувати релігійні суперечки, які потрясають людський світ, витворенням нової релігії розуму; це, сину мій, заміна чорта дияволом. Те, що сонце світить, що вода мокра, а земля плодюча, не правда, а природна дійсність, а якщо й правда, то в ній не більше сили, ніж у парі, цій підлій стихії, здатній хіба що підняти покришку каструлі; з такою правдою, сину мій, можеш іти під три чорти. Зараз я не хочу говорити про правду Божу; в цю хвилину я не слуга Божий, а людина, що цілком поринула в справи цього світу. Ти хочеш знати, що таке правда? Правда це те, що каже її величність королева–регентка і її довірена особа кардинал Гамбаріні. Правдою буде те, що казатиме його величність Людовік XIII, коли все–таки візьме владу у свої руки. Правдою є те, що каже, одначе, в межах свого впливу, князь Роган. Правдою є те, що каже Його святість. Одне слово, правдою є те, що кажуть багаті й сильні; неправдою ж те, що кажуть їхні супротивники. Чим більше сили й чим більше багатства, тим більше правди. Це означає, що в людському світі не одна правда, а тисячі правд, суперечних між собою і взаємно заздрісних. Ти, сину мій, у своїй наївності гадаєш, що світ ділиться на добро і зло, на чесне й нечесне, справедливе й несправедливе. Аж ніяк, світ ділиться на багатих і бідних, сильних і безсилих; і ця дійсність так само реальна, як реальна ріка Сена, що тече крізь це місто, і море, до якого вона впадає— дійсність, кажу я, а зовсім не вигадка, як кажеш ти, що, мовляв, чекає на твою місію правди й миру, аби перетворитись на ніщо. Людське суспільство — це страшенне сплетіння залежностей, привілеїв, прав, обов’язків, законів, звичаїв і станових перепон, століттями будоване з зажерливості, дурості, егоїзму, боягузтва, пихи, жорстокості, тупості і не знаю ще скількох інших протилежних і всуціль поганих людських властивостей. Із цим паскудним, але відповідним для своїх цілей і живучим спадком минулих століть не можна зробити нічого іншого, ніж узяти до відома й або обернутись до нього спиною і шукати спасіння та втіху в Богові, що роблю я, коли залишаюсь у спокої і самотності, або посприяти справі і дбати про збільшення слави Франції, безперечно, найкращої з усіх країн цього світу, заселеного людьми; і це, як не дивно, я роблю також.
— Ви, — мовив Петр, — піднесли над світом так звану Божу правду, зробивши її незбагненною, щоб краще можна було зіпхнути звичайну людську правду в багно. По суті ви не сказали мені нічого нового; я не настільки наївний, аби не знати, що істинна правда беззуба і нічого не варта, коли не спирається на силу. Двічі я був домігся могутності і двічі починав здійснювати свої заміри, спочатку як герцог Страмби, потім як граф ді Монте К’яра, володіючи необмеженими фінансовими засобами завдяки Філософському каменю, якого винайшов мій батько–алхімік, і двічі я зазнав краху, переможений злістю й глупотою тих, які мене нерозуміли чи не хотіли зрозуміти, і найпідлішого з них — Гамбаріні. При третій спробі я зміг стати на чолі Турецької імперії і не покину цього місця, не розрахувавшись з Гамбаріні.
— Нещасний мій сину П’єре, — сказав отець Жозеф, — чи ти не бачиш, як сонце неухильно сідає?
Петр струснув головою, міцно стиснув зуби, аж жовна виступили на його сухорлявому обличчі, й вів далі, мов у маячні:
— Не знаю й не визнаю, отче Жозефе, бінарність вашої правди, транцедентної і земної, бо правда завжди лише одна, і ця правда, окрилена засобами, які додасть їй людина доброї волі, що домоглася чільного становища, здатна творити дива. Ви слушно сказали про складність людської суспільної машинерії; але саме тому, що вона така складна, виправляти її слід прямолінійно і просто. Відібрати багатство у багатих, ліквідувати кріпацтво, зламати силу сильних, спалити кодекси законів, прихильних до сильних і безжальних до слабких, відчинити в’язниці, знищити кордони між державами, замкнути церкви й монастирі: такі перші кроки, які я хочу зробити, коли настане відповідний час.
— Ти забув іще один важливий крок, П’єре, сину мій, — мовив отець Жозеф. — Будівництво величезного ешафоту, на який ти посилав би тих, кому б не подобалися твої реформи, передовсім королів і королев. Далі. Тобі слід було б замовити конструкторам гільйотину, бо забракне катів на таку величезну роботу. Але той відповідний час іще не настав — натомість настав час зовсім інший.
Річ у тім, що в коридорі залунали солдатські кроки.
— Вибач мені, П’єре, сину мій, що в запалі дискусії я запропонував тобі досить сумнівну втіху, — сказав отець Жозеф. — Зрештою, я радий, що не зміг тебе переконати.
— Я, навпаки, шкодую, що вам не вдалося мене переконати, отче, — відповів Петр. — Бо якщо мене справді мають стратити, що мені починає видаватись досить правдоподібним, мені вмиралось би набагато легше, якби був повірив і визнав, що я просто легкодухий безумець і йолоп, і тому мені не варто надалі обтяжувати світ своєю присутністю. Але я в це не повірив.
Кроки вояків ураз стихли перед Петровою розкішною цюпою, далі зарипів засув і ввійшов каштелян.
— Ну, пане де Кюкан, пора, — мовив він.
— Чи бажаєш ти, сину мій, аби я тебе супроводив? — запитав патер Жозеф. І коли дуже блідий Петр лише мовчки покрутив голиною, чернець на мить поклав руку на його плече і, проминувши шерегу вояків, що стояла в коридорі перед цюпою, поспішив геть.
Голосно тупаючи босими ногами по гладкій кам’яній підлозі, він збіг на нижній поверх, де була канцелярія королівського префекта. Коли чернець увійшов, префект, що сидів за своїм столом, посмоктуючи люльку, схопився і став струнко.
— Велебний отце, я до ваших послуг, — сказав він.
— Зараз же підготуйте і спорядіть кінного гінця до Стамбула, — наказав отець Жозеф. — Він має відвезти листа, якого я зараз продиктую.
Префект вийшов, і коли писар приготував папір, чорнило й перо, отець Жозеф, неспокійно ходячи по кімнаті, почав диктувати: —«Його Вельможності панові д’Анкетілеві, послові королівства Франція, Стамбул. Повідомляю Вашу Вельможність, що в Бастілії сьогодні страчено члена державної ради Його Величності султана Турецької імперії, що мав титул Знання Його Величності, який подорожував по Франції інкогніто з таємною місією, безумовно відомою Його Величності султанові і схваленою ним. Вашій Вельможності необхідно якомога швидше поширити звістку про цю гідну жалю подію, з тим щоб викликати в турецьких урядових колах якнайбільшу занепокоєність. Слід підкреслити ту обставину, що страта згаданого сановника сталась без відома судових інстанцій і без вироку, і що розгляд цієї справи обмежився допитом у катівні, при якому ув’язненому не доведено жодної провини».
В цю мить знадвору долинув залп. Отець Жозеф узяв з рук писаря перо й підписався.
Отримавши звістку, що його бажання виконано і згаданий Петр Кукань із Кукані розстріляний, юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у свою карету, оздоблену гербом Гамбаріні — срібною ногою в наголіннику між двома зірками на червоному тлі, з гербовим девізом Гамбаріні «Ad summam nobilitatem intenti»[39] — і наказав їхати до Бастілії, бо хотів на власні очі пересвідчитися, що Петр справді вже не живе.
Минула восьма година вечора, небо було чорне й беззоряне, але ніч, що настала, не принесла місту звичного спокою й миру, скоріше навпаки, бо на набережних і вулицях поблизу Лувра було людніше, ніж у білий день, а вологий південний вітер доносив із протилежного берега Сени до вух занепокоєного юного кардинала багатоголосий і невиразний гамір, витворений роздратованим людським мурашником.
Юний кардинал уже досить давно усвідомив, що опозиція французького суспільства проти влади королеви–регентки та її довірених осіб, отже, і проти нього, зростає, тому задля постраху наказав поставити шибениці в різних місцях по всьому Парижу, переважно на перехрестях і головних площах. І зараз його дуже налякало, що на одній із цих шибениць на розі старого Бурбонського палацу, яку освітлював ліхтар на залізному гаку, він побачив самого себе, себто солом’яне опудало, що зображало його, юного кардинала, про що свідчили червоні лахи, які нагадували вбрання священика, й червона шапочка на голові. І ця страхітлива картина, яку юний кардинал споглядав, не вірячи своїм очам, бо досі не міг збагнути і примиритися з думкою, що така безсоромність узагалі можлива, несподівано зникла, так ніби юний кардинал ні з того, ні з сього осліп: хтось жбурнув у шибу карети жменю грязюки, отож вона відразу стала брудною. А люд, серед якого продиралася карета з ненависним знаком ноги в наголіннику, свистав, насмішкувато рохкав, мукав, провішуючи славу королеві й загибель Кончіні та Гамбаріні.
«Це все винен він, — тремтячи від страху, думав юний кардинал Гамбаріні. — Його дешевий жест у катівні, який спровокував короля до промови. Але все це мине, все владнається. Парижани дикіші, ніж ми, італійці, легко шаленіють і збурюються, але вистачить кількох прилюдних страт, і всі заспокояться; я живий, а він мертвий, і це найголовніше».
Тим часом «ляп», — по другій, протилежній шибі карети розтеклася грязюка, і юний кардинал опинився у цілковитій темряві, яка так гнітюче подіяла на його душевний стан, що він не зміг відігнати від себе настирливої думки: «Сьогодні в мене кидають грязюкою, а завтра, хто знає, може, кидатимуть камінням». Тому він полегшено зітхнув, коли під колесами карети лунко заторохтіли нещільно підігнані балки звідного мосту Бастілії і грюкнули, опускаючись, залізні грати. Потім пролунало «Шикуйсь!», і коли юний кардинал вийшов з карети, що зупинилась посеред головного подвір’я, він опинився віч–на–віч із дев’ятьма мушкетерами–кадетами, які, стоячи в бездоганній шерензі, віддавали йому зброєю честь. їхній командир, капітан де Тревіль, підійшов до нього двома широкими pas du soldat і, скинувши капелюха, низько вклонився:
— Ваша Еміненція, я до ваших послуг. Прошу наказувати, — вимовив він голосом, сповненим завзяття й енергії.
— Дякую, скомандуйте своїм людям «вільно», — мовив юний кардинал. — Я хотів би помолитися за спасіння душі молодого чоловіка, котрого, як я довідався, саме розстріляли. Де я можу побачити його тіло?
— У трупарні, ваша Еміненція, — відповів капітан де Тревіль. — Завтра його по–християнському поховають, адже його не стратили як злочинця, а застрелили, як звучить формулювання, при спробі втечі. Дозволю собі провести вашу Еміненцію.
І він підхопив ліхтар, поданий йому одним із кадетів.
— Його застрелили з мушкетів? — запитав юний кардинал, ідучи з капітаном із головного подвір’я до так званого le passage des Morts, проходу Мертвих, вузенької вулички між східною вежею і муром.
— Зовсім ні, ваша Еміненція, з пістолів, — відповів капітан де Тревіль, і юний кардинал, дещо здивувавши його, у відповідь прошепотів:
— А, з пістолів, це мене тішить, дуже тішить.
Він справді втішився, бо мав уражливий шлунок і боявся, що побачить Петрове тіло страшенно знівечене й пошматоване на клапті. Так би, звичайно, й було, якби в нього стріляли з мушкетів.
— А тепер я залишу вашу Еміненцію, — сказав капітан де Тревіль, зупинившись із юним кардиналом біля низьких, оббитих залізними цвяхами воріт, над якими виднів грубо вирізьблений напис: