— Я радий це чути, радий, що його не люблять, — сказав пан д’Анкетіль. — Саме він є предметом тієї бюрократичної чортівні, яка так розлютила мене і на яку я скаржився вам: я щойно отримав письмове розпорядження з Франції поширити новину, що Абдуллу, котрий бозна–як дістався до Парижа, схопили і стратили.
— Не може бути, — підскрчив паша Абедін.
— Чому? — запитав пан д’Анкетіль.
— Неможливо, — відповів паша Абедін. — Чому це ваша вельможність має поширювати новину про те, чого не сталося, бо не могло статися?
— Чому не могло статися? — роздратовано озвався пан д’Анкетіль.
— Тому що це було б надто чудово, — сказав паша Абедін.
— Чудово чи ні, але це сталося, — мовив пан д’Анкетіль. — Ось написано чорним по білому. Вони хочуть, щоб ця новина розлютила турецькі урядові кола якнайбільше — щоб я наголосив, що Абдуллу катували і стратили без суду, бо не довели жодної провини. Одне слово, я маю чинити так, щоб султан так само без суду наказав посадити мене на палю, і все це задля ідіотської ідеї якогось вошивого капуцина, який ніколи не бачив живого турка.
Пан д’Анкетіль знову розлютився.
— Повторю ваші слова, ваша вельможність: бозна–як дістався до Парижа, — сказав паша Абедін. — Але як він міг бозна–як дістатися до Парижа? Хіба людина може бозна–як дістатися до Парижа?
— Не знаю, — відповів пан д’Анкетіль. — Але він мусив туди дістатися, якщо про це пише отець Жозеф.
— А може, просто переплутали ім’я? — поцікавився паша Абедін.
— Навряд, бо наш шевальє де ля Прері, який добре знає Абдуллу, саме в Парижі й напевно впізнав його. A propos: коли ви бачили це ваше Знання Його Величності востаннє?
— Так, так, я лише тепер усвідомив, що Знання Його Величності уже давно не з’являлося при дворі, — потвердив паша Абедін. — Ми гадали, Абдулла знову десь щось реформує. Він би постійно щось реформував. Реформи — це його справа.
— А він, як видно, замість того поїхав у Париж, де на нього чекав кінець, — завершив пан д’Анкетіль.
— Чи можу я прочитати письмову звістку про цю подію? — запитав паша Абедін.
Пан д’Анкетіль мовчки подав йому листа отця Жозефа, і паша Абедін, надівши свої сильні окуляри, почав вивчати цей документ, голосно цмокаючи й похитуючи головою.
— Що ви на це скажете? — озвався пан д’Анкетіль, коли паша Абедін дочитав і, опустивши руки з листом униз, задивився кудись у далечінь.
— А що я маю казати? — відповів він питанням на питання.
— Ви все–таки ліпше знаєте турецькі стосунки, — мовив пан д’Анкетіль. — Що ви мені порадите робити?
— Що робити? — перепитав паша Абедін. — Тепер не залишається нічого іншого, як подбати про поширення такої новини. А це ви вже можете вважати виконаним, повідомивши мене, вашого gehorsamster Diener[43]. Отож вам досить написати султанові короткого листа зі співчуттям, якого він має отримати вже завтра вранці. А тепер прошу вибачити, сьогодні мені ще треба зробити кілька візитів.
Так розійшлися, навіть не торкнувшися карт, приятелі.
Наступного ранку було засідання Великої Ради.
Батько прекрасної Лейли й тесть Абдулли історик Гамді, що пішов до сералю, як уже звик останнім часом, у зношеному залатаному халаті, зі старим вицвілим тюрбаном на голові, стривожився відразу, як тільки потрапив до зали засідань, бо зауважив, що, крім нього і сивого візира, всі інші високі сановники, що сиділи у середині зали, як і переважна більшість присутніх чаушів, поприходили вичепурені, у дорогому одязі, прикрашеному коштовностями. «Щось трапилося, а мені знову нічого не сказали», — міркував Гамді, і його серце тріпотіло від ляку, сповнюючи млостю. Справді, паша Абедін минулого вечора, покинувши дім пана д’Анкетіля, встиг зробити багатенько візитів, а відвідані ним пани, у свою чергу, ще більше, отож про смерть Абдулли довідалися усі придворні від найвищих до найнижчих, за винятком тих, що слушно чи неслушно вважалися запроданцями і виплодками Абдулли, таких, наприклад, як Гамді–історик, тесть Абдулли, чи старезний великий візир, який не мав власної думки й любив усе, що любив султан, і ненавидів усе, що заперечував султан. Ці бідолахи, так само як учений історик Гамді, прийшли на засідання у своєму удавано жебрацькому одязі. Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, як завжди, не знав нічого, а найнебезпечнішого для всіх наймита Абдулли, генерала Ібрагім–агу, себто Франту Ажзавтрадо–дому вчора терміново послали в Ізмір буцімто для того, щоб придушити бунт, начебто піднятий там мандрівними дервішами.
Султан добре помітив безсоромну й дорогу елегантність своїх придворних, але через свою заляканість і небажання хвилюватися не сказав нічого. «Видно, — думав він, — що мій любий Абдулла відсутній надто довго. І де він, з біса, застряг. Але почекайте, мерзотники, коли він повернеться, я йому про все розкажу, і він вам задасть перцю».
За своїми плечима султан почув голос свого недоумкуватого брата Мустафи.
— «Погляньте, — сказав Мойсей людові своєму, — убийте грішників поміж собою, буде це ліпше для вас перед Творцем вашим, і він простить вам, бо він милосердний і жалісливий».
Засідання почалося читанням господарських звітів; які прислали управителі віддалених провінцій, і це читання приємно заколисувало сановників.
— А ось лист, — сказав читець, — писаний рукою французького посла в Стамбулі й адресований його величності. Якщо ваша величність дозволить, я передам цього листа тлумачеві.
Султан покрутив головою на знак згоди. Серед гарно одягнених придворних проскочила іскра хвилювання.
Читець подав папір тлумачеві; той, пробігши його очима, зблід і впав навколішки перед султаном.
— Милості! — проскімлив він.
— Якої милості, бовдуре? — розлютився султан. — Що там написано? Перекладай, бо накажу дати тобі двісті ударів по п’ятах.
Тлумач, тремтячи всім тілом, звівся на ноги, підняв листа, який був випав у нього з рук і почав перекладати непевним голосом:
— Французький посол висловлює його величності султанові Турецької імперії і всім членам уряду своє щире співчуття з приводу несподіваної смерті в Парижі першого радника його величності Абдулли–бея, який мав титул Знання Його Величності.
Запала цілковита тиша, яку лише за кілька хвилин порушив сам султан, що нерозбірливо заквилив, далі закричав на весь голос, переборюючи свою заляканість:
— Його вбито! Вони його вбили! Вони відібрали його в мене! Вони не стерпіли, що мене, Пана Двох Святих Міст, він надихав і я був щасливий від його присутності, його усмішки й думок, цікавіших і дотепніших за які я не чув скільки живу! Він, любий мій, покинув мене, бо ненавидів свого Гамбаріні більше, ніж любив мене, і вже не повернувся, як обіцяв, бо його вбили й назавжди замкнули його вуста. О, Аллах, могутнішого за тебе немає нікого, додай свого гніву до мого гніву і свого прокляття до мого прокляття, й допоможи мені помститися за мого Абдуллу помстою, про яку з жахом згадуватимуть іще тисячу років і яка не залишить каменя на камені в країні франків і жодної живої істоти в їхніх кривавих руїнах! Я зупиню течію їхніх рік порубаними тілами їхніх чоловіків, жінок і дітей! Я насиплю гори з їхніх черепів і кінцівок! Я розвалю їхні мечеті! Я заступлю світло сонця димом згарищ, які залишу по собі! Я розтопчу їхні поля копитами наших коней і оберну країну франків на пустелю! Отепер гяури дізнаються, що таке турецька навала!
— Тому буде необхідно, — додав маразматичний великий візир, — перед початком цього походу присвятити якнайпильнішу увагу святові урді, аби воно було щонайпишнішим… щоб ворогів охопив великий жах іще перед початком війни.
Якщо отець Жозеф мав намір своїм листом розлютити султана і змусити його до нерозважних дій, то досі його задуми сповнювалися пречудово. Але після цього усе мало змінитися.
— Бачу, негідники, — вів далі султан, коли великий візир докінчив своє старече бурмотіння, — що ви довідалися про смерть мого Абдулли раніше за мене, тому й вирядилися, мов павичі, й обвішали себе коштовностями, які вже Давно мусили здати: цього я вам не подарую і не забуду. Не думайте, що зі смертю Абдулли зміниться щось у порядку, який він установив, і що ви знову будете жерти, як свині, бавитися з хлопчиками і красти в Аллаха час! Тепер я запроваджу таку дисципліну, що ви згадуватимете часи Абдулли як утрачений рай! Треба переглянути ваші прибутки і платні, знизити їх на одну десяту й повиганяти вас із палаців у казарми! А тепер складіть–но сюди свої коштовності.