— Джин каже правду, — промовив цар. — Перстень Соломона завдає болю. Така його природа. Якщо тобі треба доказів, поглянь сюди! — Він витяг руку з червоним шрамом на пальці.
Дівчина вибалушила очі:
— Я… не розумію! — прожебоніла вона. — Ні! Це… якась витівка! Я вас не слухатиму!
Проте, хоч вона знову поглянула на маленький золотий перстеник з обсидіаном, що лежав під її ногами, їй забракло сміливості підняти його.
— Ніяка це не витівка, — підтвердив я. — Він і мене обпік.
Майте на увазі, що я тільки-но перетворився з бегемотика в спідничці на чорнявого шумерського юнака. Юнак — хоч і не такий повнотілий, як бегемотик, — більше пасував до урочистості моменту. Я відчував, що зараз станеться дещо важливе, й не знав, чого мені сподіватися.
— Чому ж воно так пече? — жалібно промовила дівчина. — А моя цариця? Я думала, що Перстень…
Соломон тихо відповів:
— Ашміро, дозволь, я розповім тобі те, що знаю про Перстень. А далі вже роби з ним, що хочеш… і зі мною — теж.
Дівчина завагалася, поглянула на двері, а тоді — на цяцьку в себе під ногами. Поглянула на Соломона, далі — на кинджал у своїй руці. І врешті процідила крізь зуби:
— Тільки мерщій! І без витівок!
— Замолоду, — почав Соломон, — я цікавився стародавніми скарбами. Ця пристрасть є в мене й дотепер…[97] Шукаючи ці скарби, я багато мандрував, купував давні реліквії на ринках у Тебах та Вавилоні. Бував я й серед руїн древніших міст — тих, чиї імена люди вже забули. Одне таке місто досі лежить скраю пустелі, біля річки Тигр… Нині від нього залишилося хіба що кілька пагорбів, похованих під шаром землі й піску. Упродовж століть численні його таємниці вмерли, та найбільшу — і найстрашнішу — з них не потривожив ніхто…
Він помовчав — нібито схотів кахикнути, та насправді (якщо мати на увазі те, яким досвідченим лицедієм він був) йому просто кортіло навмисне нагнати страху. Стояв він — я звернув на це увагу — так, щоб сяйво світильників утворювало золотавий, майже неземний ореол довкола його голови. Він і справді був чудовий артист, цей Соломон, — навіть без своєї запозиченої сили.
Далі я поглянув на дівчину. Вона, за своїм звичаєм, насупилась, проте її струс — від дотику до Персня — ще не минув, тож вона ладна була далі чекати й слухати.
— Незадовго до того, як я прибув до тих руїн, — провадив Соломон, — поверхня одного пагорба завалилась від землетрусу, оголивши частину валькованого муру, наполовину зруйновану арку, а за нею — сходи, що вели під землю. Тільки уявіть, як зацікавили мене ці сходи! Я запалив світильник, увійшов під арку і врешті опинився перед зламаними дверима. Інший, давніший, землетрус вибив їх, а магія, що захищала цей прохід, давно вже, напевно, втратила силу… Я протиснувся в пітьму.
— Оце то пощастило тобі! — вигукнув я. — Шумерські підземелля славні своїми пастками! Там мусить бути безліч Тенет та інших чарів!
— Наскільки мені пощастило, — сухо відповів цар Соломон, — судіть уже самі. Не переривай мене! Отже, я протиснувся всередину — і опинився в маленькій комірчині. Там посередині, — він здригнувся, ніби знову переживаючи давній жах, — стояло залізне крісло, і в цьому кріслі, припнутий до нього майже зотлілими мотузками й дротом, сидів муміфікований труп; я не можу сказати, чоловічий він був чи жіночий, бо мене огорнув великий страх, і я думав лише про втечу. Обертаючись, щоб іти, я мимоволі помітив, як на пальці мумії блиснуло золото. Сповнений жадоби, я вхопив його. Палець відламався, і в моїй руці опинився Перстень. Я надяг його, — він підняв руку, й шрам на пальці яскраво зачервонів у світлі ламп, — і вмить відчув такий біль, що впав на землю непритомний.
Соломон відсьорбнув вина. Ми стояли мовчки. Навіть мені було не до балачок[98].
— Я прокинувся в пітьмі цього моторошного підземелля, — провадив цар, — від пекучого болю. Єдиною моєю думкою було те, як зняти Перстень. Та коли я вхопився за нього, він крутнувся на моєму пальці, й тихий голос у мене за спиною поцікавився, чого я хочу. Мені здавалося, що вже надходить моя смерть, і я — можете бути певні — схотів опинитись удома. Минула одна-єдина мить, мені запаморочилось у голові… і коли я отямився, то виявив, що лежу на даху свого будинку в Єрусалимі, й мене зігріває лагідне сонце.
— Ти перенісся додому за мить? — дівчина мимоволі роззявила рота з подиву. І навіть шумерського красеня-юнака, котрий побачив свого часу чимало дивовиж, ця розповідь неабияк вразила[99].
— Саме так, — відповів Соломон. — Що ж, буду стислішим, бо про все інше ви здогадаєтеся й самі. Невдовзі я дізнався про Перстень дві речі. По-перше, надягаючи його на палець, я здобуваю міць, про яку раніше й не мріяв. Дух Персня надзвичайно сильний і має незліченних рабів, що виконують будь-яке моє бажання. Лише доторкнувшись до каменя, я можу викликати їх; коли ж я крутну Перснем, з'явиться сам Дух. Таким чином, я можу за одну-єдину мить отримати все, чого мені хочеться. А по-друге — і це вже не так приємно, — він на мить заплющив очі, — цей Перстень завдає болю. Цей біль ніколи не слабшає. І річ не тільки в цім. Щоразу, користуючись Перснем, я підупадаю на силі. За молодих літ, коли я був ще дужий, то брався до нього щодня: збудував цей палац, створив імперію, змусив сусідніх володарів сховати свої мечі й благати про мир… Я брався до Персня, щоб допомагати найнужденнішим. Проте останнім часом, — він зітхнув, — це стало… набагато важче. Навіть найкоротша хвилина, коли я беруся до Персня, вкрай утомлює мене — і щоразу мені треба більше часу на відпочинок. А це так сумно — адже сотні людей щодня приходять до мене, благаючи про допомогу! Тож і доводиться перекладати свою роботу на отих моїх сварливих чарівників… — Він замовк і знову кахикнув.
97
Інакше кажучи, він як і кожен чарівник — шукав задарма яких-небудь давніх штукенцій, щоб посилити свою міць.
98
Я думав про того незнайомця, якого припнули до крісла з Перснем на пальці, а тоді старанно поховали живим. Тримати в руках таку міць (і такий біль!) — і все ж таки загинути безпорадним! Страшний кінець! Прикметним є й те, як давні кати прагнули здихатись цього «чудового» Персня.
99
Миттєве перенесення матерії — дуже ризикована річі Сам я до такого не здатен. І всі мої знайомі — так само. Дух може вмить переноситися з місця на місце лише тоді, коли його викликають, і до того ж ми зроблені не з матерії, а з сутності. А перемістити таким чином важку гладку людину — хоча б таку, як ви, — набагато важче.