— Але ж тобі відомо, — зауважив я зі співчуттям, бо Соломонова історія справді зворушила мене[100], — що дехто з твоїх чарівників не такий… е-е… чесний, як ти. Насправді вони — неабиякі падлюки. Хоча б той самий Хаба…
— Так, знаю, — перервав мене Соломон. — Багато хто з Сімнадцяти за своєю природою не лише могутній, але й підступний. Я тримаю їх коло себе, погрожуючи, що використаю проти них Перстень. Це надійна політика. Краща, ніж якби вони плекали змови далеко від мене. А я тим часом користуюсь їхньою силою…
— Так, це все гаразд, тільки ти, здається, недооцінюєш… Зненацька дівчина опинилася між нами й приставила до царського горла кинджал.
— Бартімеусе! — просичала вона. — Годі вже розмовляти з ним так, ніби він — твій спільник! Бери Перстень, і ходімо!
— Ашміро, — мовив цар Соломон, що навіть не ворухнувся від дотику кинджального вістря. — Ти чула мою історію. А тепер поглянь на моє обличчя. Невже тобі хочеться, щоб твоя цариця так само змарніла?
Дівчина хитнула головою:
— З нею цього не станеться. Вона не носитиме його щодня, як ти.
— Ще й як носитиме! Нікуди вона не подінеться. Інакше його викрадуть! Нічого в світі, — додав цар Соломон, — люди так не жадають, як цього Персня. їй доведеться носити його — й вона збожеволіє, бо той біль, Ашміро, який ти відчуваєш, доторкнувшись до нього, — це ніщо поряд із болем, який ти відчуваєш, коли надягаєш його. Спробуй, надягни його на палець. Побачиш тоді сама.
Ашміра досі стояла з занесеним у руці кинджалом. Вона нічого не відповіла.
— Не хочеш? — запитав Соломон. — Що ж, мене це не дивує. Я нікому не побажав би носити цей Перстень. — Він швидко сів, старий і зморений. — Що ж, роби свій вибір. Убий мене, якщо тобі цього треба, й забери Перстень до Шеби. Там через нього пересвариться десяток чарівників, і світ охопить війна. Або залиш його тут — і йди собі. Залиш цей тягар мені. У мене Перстень буде в безпеці, а я за його допомогою чинитиму добро — як зможу. Я тобі не заважатиму — присягаюся.
Деякий час я незвично для себе мовчав, надаючи Соломонові змогу вилити душу. Та зараз я обережно ступив уперед.
— Як на мене, це розумна річ, — зауважив я. — Ашміро, віддай йому Перстень — і ходімо звідси… Ой!
Вона так рвучко обернула кинджал у мій бік, що його аура встромилась у мою сутність. Я зойкнув і відсахнувся. Дівчина досі мовчала. Обличчя її було напружене, очі — скляні, немовби вона дивилася кудись удалину, не помічаючи ні мене, ні Соломона.
Я спробував заговорити ще раз:
— Послухай-но, облиш ти цей Перстень! А я підвезу тебе додому. Що ти скажеш про таку угоду? У мене, щоправда, немає такого чудового килима, як у Хаби, та який-небудь рушничок або скатертинка тут неодмінно знайдеться… Хіба ти не бачиш, що Соломон каже правду? З цим Перснем у всіх — самі прикрощі! Навіть за давніх часів ним не користувались, а заховали його в могилі!
Дівчина мовчала далі. Цар нерухомо сидів у кріслі, вдаючи сумирну покору долі, проте я знав, що він пильно стежить за Ашмірою й чекає на її рішення.
Нарешті дівчина підняла голову. Її очі нарешті зупинились на мені.
— Бартімеусе…
— Що, Ашміро?
Тепер вона мала зрозуміти, що й до чого — після всього побаченого й почутого! Тепер, відчувши на собі всю силу Персня, вона мала зрозуміти, як їй вчинити.
— Бартімеусе, — сказала вона, — візьми Перстень.
100
Я добре знаю, що це таке — опинитись у полоні нездоланних обставин і терпіти невгамовний біль.