— Щоб віддати його Соломонові?
— Щоб забрати його до Шеби.
Її обличчя закам'яніло. Вона відвернулась — і, навіть не поглянувши на царя, застромила кинджал за пояс і попрямувала до дверей.
31
Транспортування такої потужної речі, як Перстень Соломона, — завдання нівроку непросте, надто коли не хочеш при цьому засмажитись.
В ідеальному світі я заховав би його до скриньки зі свинцевими стінками, скриньку — до торбини, а торбину тяг би за собою на ланцюгу завдовжки з милю, щоб ні моя сутність, ні мій зір не страждали від його випромінювання. Натомість мені довелося так-сяк загорнути його в кілька аркушів пергаменту, позичених із Соломонового письмового стола[101]. Таким чином мені вдалося приглушити жар, що йшов від Персня, проте його аура отруювала мені життя навіть крізь товстелезний шар пергаменту. Мені увесь час кололо пальці.
Дівчина вже пішла. Боязко тримаючи жмуток пергаменту на витягнутій руці, мов непокірний раб — яким я, правду кажучи, й був, — я подався за нею. Біля дверей зупинився й озирнувся назад. Цар досі сидів у кріслі, схиливши голову до грудей. Він здавався старішим, згорбленішим, сухорлявішим, ніж раніше. На мене він навіть не поглянув — і не спробував зупинити. Він знав, що я не міг би повернути йому Перстень, навіть якби хотів.
Що тут було сказати? Я повільно рушив коридором, залишивши мовчазного царя Соломона в кімнатці з вибіленими стінами.
Я вийшов до великої зали, проминув басейн, арки, що вели до обсерваторії й комори, золоті столики з усіма їхніми чарами, завіски, Тенета, ще одну арку — і знов опинився на балконі.
Над головою в мене, як і раніше, вигравали холодним сяйвом зорі. Унизу крізь гілля саду променіли вогні палацу.
Дівчина чекала біля перил. Вона дивилася на південь, згорнувши руки на грудях; вітерець ворушив її довге чорняве волосся.
Навіть не позирнувши на мене, вона запитала:
— Перстень у тебе?
— У мене.
— Перенеси мене з ним до Шеби. Байдуже, яким чином. Обернися на птаха, на кажана, на будь-яке чудовисько. Перенеси мене туди якнайшвидше, й коли ми прибудемо туди, я відпущу тебе.
Вона аж ніяк не скидалася на людину, яка щойно здійснила неможливе. Жодних радощів на її обличчі помітно не було. Правду кажучи, її майже трусило від гніву.
І не лише її.
Я сказав:
— Зараз ми перейдемо до цієї справи. Спочатку я хочу в тебе дещо запитати…
Вона показала на південні сади, де досі метушились, наче ті оси, вогники:
— Нема часу на балачки! А якщо Соломон здійме тривогу?
— У нас тепер є це, — холодно відповів я, показуючи їй жмуток пергаменту. — Тож часу в нас цілком досить. Якщо нас помітять, просто надягни Перстень — і всі вмить порозбігаються.
Вона хитнула головою, здригнувшись від самого лише спогаду:
— Не кажи дурниць. Я не можу цього зробити.
— Не можеш? А що ж тоді з ним робитиме ваша дорогенька цариця? Гадаєш, вона витримає цей біль?
— Цариця Балкіда знає, що їй робити, — байдужим тоном відповіла дівчина.
— Та невже? — я підійшов ближче. — Ти, здається, не зрозуміла, про що тобі тут торочив Соломон! А він не брехав. Ти сама відчула силу Персня. Ти чула, що може зробити ця річ. Тобі справді хочеться, щоб ця сила вирвалася в світ?
Тут її гнів вибухнув — але зовсім трохи:
— Соломон уже випустив цю силу! Тож нічого не зміниться!
— Ну, це вже занадто! Я не бозна-який Соломонів шанувальник, — відповів я, — та, як на мене, він робить усе можливе, щоб ця сила нікуди не вирвалася! Він тримає Перстень у себе й намагається користуватись ним якнайрідше.
Дівчина голосно, не по-жіночому пирхнула:
— Брехня! Він погрожує Шебі!
— Та годі вже! — пирхнув я ще голосніше. — Невже ти й досі цьому віриш? Я чув вашу розмову. Навіщо йому зрікатися відповідальності? Ти була його полонянкою — чого б то він брехав? Навіть дурень зрозуміє, що тут якась змова, й це…
— І це не має жодного значення! — вигукнула дівчина. — Мені байдуже! Моя цариця дала мені наказ, і я його виконую. Годі! Я мушу коритися їй!
— Ось вони, слова справжньої рабині, — я зневажливо посміхнувся. — Ти не мусиш нікому коритися — ось у чім річ! Я не знаю, може, ваша Балкіда й справді взірець чеснот, та зараз вона просто помилилася. Соломон не був вам ворогом, аж поки ти прокралася до його спальні з цим кинджалом. Та й тоді він, напевно, відпустив би тебе, якби… Одне слово, панночко, ти можеш скільки завгодно уникати мене, проте очевидного не змінити!
101
Я мимохідь помітив, що на тих аркушах було надряпано якісь пісеньки. Читати уважно я не став — нічого хорошого він там написати не міг.