Дівчина з лютим вигуком шарпонулась і попрямувала геть, та коли почула мої останні слова, тут-таки обернулась — наче в якомусь давньому аравійському танці, — й тицьнула в мене пальцем.
— На відміну від демона, що виконує накази тільки з примусу, я вірна священній присязі! — мовила вона. — Я вірна своєму обов'язку! Я віддано служу своїй цариці!
— Це не заважає вам обом робити все абияк, — відповів я. — Скільки, до речі, років твоїй Балкіді? Тридцять? Сорок, якнайбільше? Послухай-но: я маю досвід у два тисячоліття — й часом теж помиляюся. От зустрів я тебе в ущелині й подумав, що з тебе будуть люди. Що ти розумна, кмітлива… Бачиш тепер, як я помилився?
— Тут річ не в розумі! — зіпнула дівчина, цілком підтвердивши мої слова. — Річ у вірності! Я вірю в свою царицю й корюся їй в усьому!
— В усьому?
— Так!
— Ну, тоді, — цей чудовий аргумент я приберіг на самісінький кінець, — чому ж ти не вбила Соломона?
Запала тиша. Я поклав жмуток пергаменту на перила, щоб вивільнити руки, й згорнув їх на грудях, демонструючи свою спокійну перевагу. Дівчина явно вагалася, руки в неї тремтіли.
— У цьому не було потреби… Без Персня він усе одно безпорадний!
— Але ж тобі наказали вбити його. Як я пам'ятаю, це було найголовніше завдання. А Перстень — уже наступне.
— Без Персня він будь-що не виживе, — мовила дівчина. — Інші чарівники вб'ють його, коли довідаються…
— Ти так і не відповіла на моє запитання. Чому ти його не вбила? У тебе був кинджал. Чи мені могла б наказати… Мені вже траплялося вбивати царів — я цілими стосами клав їх![102] А ми пішли собі — навіть щигля на прощання не дали. Отже, питаю востаннє: чому ти його не вбила?
— Бо не змогла! — вигукнула дівчина. — Тепер ти задоволений? Не змогла, дивлячись, як він там сидить! Я ладна була зробити це, коли взялася за кинджал, але ж він був цілком безпорадний! Я просто… — вона вилаялася. — Просто не змогла цього зробити! Соломон не вбив мене, коли я потрапила до нього в полон. Мусив убити, але не став! І я теж, як і він, зазнала поразки…
— Поразки?! — вирячився я на неї. — Цікава, нівроку, думка! Я сказав би…
— Це не має значення, — відповіла вона. — Я повертаюся до Шеби з Перснем! — Її лице шалено виблискувало в темряві, наче бліда зірка. — Тут я вже не схиблю!
Я виструнчився. Настала пора для удару в найвразливіше місце. Її самовпевненість — хоч дівчина й досі палко боронилася — вже похитнулась, а може, й зовсім пропала. Якщо зробити все як слід, то я, можливо, зумію скоротити дорогу — здихаюсь клятої подорожі до Шеби з цим пекучим Перснем. А може, й дівчину заодно врятую — хтозна.
— Дозволь мені вгадати, — сказав я. На щастя, я був у подобі шумерського юнака-воїна, а не в якійсь іншій, оригінальнішій. Прості істини й без того важко проковтнути, а надто — коли чуєш їх із вуст витрішкуватого біса, крилатої змії, хмари отруйного газу або чотириликого демона[103] (це лише кілька прикладів з багатьох). — Ти не змогла вбити Соломона, бо серцем відчувала, що він каже правду. І про Шебу, й про Перстень. Ні — помовчи, будь ласка, з хвилину й дослухай! А це своєю чергою означає, що ти розумієш: ваша дорогенька цариця помилилась. І ця думка тобі не до вподоби. Так, не до вподоби, бо виходить, що вона послала тебе сюди помилково — й ти даремно ризикувала життям. А якщо ваша цариця не бездоганна, то це піддає сумніву увесь сенс твого мізерного короткого життя: виконувати її накази й жертвувати собою заради неї. Ба більше: це піддає сумніву й самопожертву твоєї матері!
Дівчина здригнулась і тихо-тихо промовила:
— Ти нічого не знаєш про мою матір.
— Я знаю те, що ти казала мені. Вона померла заради своєї цариці.
Дівчина заплющила очі:
— Так. І я бачила, як вона померла.
— Ти теж сподівалася померти, виконуючи своє завдання. Почасти тобі цього навіть хотілося.
Її обличчя ніби трохи скривилося. Я замовк і позадкував. Трохи помовчавши, я запитав:
— Коли це сталося? Давно?
— Давно… — дівчина поглянула на мене. Обличчя її досі повнилося люттю, проте ця лють нині потріскалась і зламалась, і в очах блищали сльози. — Мені було шість років… То були горяни, вони збунтувалися через податки. І схотіли вбити царицю…
— Гм-м, — замислено промовив я. — Убивці, що напали на володаря… Щось ніби знайоме?
Дівчина вдала, що не почула.
— Моя мати зупинила їх, — сказала вона. — І тоді…
Вона відвернулась і поглянула на сади. Там досі все було спокійно й тихо. У несподіваному пориві я зняв з перил жмуток пергаменту: мені спало на думку, що його приглушену ауру помітно здалеку.
102
Насправді я вбив чотирьох царів. Трьох — із холодного політичного розрахунку, а четвертого — через нещасний випадок: причинами там були собака, що невчасно гавкнув, іграшкова колісниця, слизька підлога в коридорі, коротенький крутий схил і казан з гарячим яловичим жиром. Одне слово, це слід було бачити, бо інакше ви все одно не повірите.
103
Чотириликий демон — подоба, яку часом використовували для охорони важливих перехресть у давній Месопотамії. Цей демон мав обличчя грифона, бика, орла та кобри — одне страшніше від іншого. Я сидів у цій подобі на стовпі, як втілення суворої шляхетності, й невблаганно дивився на всі боки. Проблеми розпочиналися, коли треба було підскочити й погнатися за кимось. Отут я щоразу плутався й спотикався, тішачи вуличних хлопчаків.