Ашміра притулилася до кам'яної стіни, опустила руки. Уперше за весь час нашого знайомства я бачив її цілком нерухомою. їй, звісно, й раніше траплялося зупинятися, однак це завжди були тільки перерви між спалахами шаленої енергії. А тепер — чи то мої слова так подіяли, чи її спогади, чи щось іще, — вона зненацька згасла, знітилася, ніби не знаючи, що їй робити.
— Якщо я не візьму Перстень, — глухо промовила вона, — то чого ж я досягну? Нічого. Я буду так само спорожнілою, як і тепер.
Спорожнілою? Шумерський юнак почухав своє мужнє підборіддя. Ох ці люди з їхніми проблемами! Я на цьому, правду кажучи, не дуже знаюся. Ні, зрозуміло, мені було цілком очевидно, що дівчина всі ці роки намагалася наслідувати матір — лише задля того, щоб у момент своєї перемоги виявити, що не вірить по-справжньому в те, що робить. Це я бачив досить чітко. А тепер, коли її огорнув відчай, я не знав, як мені бути далі. Старанний психологічний аналіз[104] — це одне, а конструктивні пропозиції — зовсім інше.
— Послухай-но, — почав я. — Ще не пізно повернути Перстень Соломонові. Він тобі не мститиметься. Адже він заприсягся. До того ж це дуже заспокоїть його. А є ще й інший вихід, про який ти, напевно, не подумала: викинути Перстень у море. Позбутися його назавжди. Це — взагалі найкраще вирішення проблеми. Шебі вже нічого не загрожуватиме, ваша цариця не терпітиме болю — й до того сила-силенна духів не знатиме прикрощів…
Дівчина не погодилася з моєю розважливою пропозицією, але й не відкинула її. Вона стояла так само — знічена, з опущеними плечима — й дивилась у пітьму.
Я спробував ще раз:
— Ти кажеш, ніби почуваєшся спорожнілою. Як на мене, ти надто вже цим переймаєшся. Твоя проблема, Ашміро, в тому, що від тебе дуже…
Я зненацька замовк, відчувши тривогу. Мій точений ніс заворушився. Я стурбовано понюхав повітря.
Це змусило дівчину трохи оговтатися. Вона сердито запрокинула голову:
— Ти хотів сказати, що від мене дуже смердить? Присягаюся Шебою, це турбує мене найменше!
— Ні. Не від тебе.
Мої очі зіщулились. Я оглянув порожню галерею. Колони, статуї, крісла — все здавалося тихим та спокійним. Проте десь поблизу… ой-ой-ой!
— Ти не відчуваєш запаху? — запитав я.
— Ніби смердючими яйцями тхне, — мовила дівчина. — Я думала, що це від тебе…
— Ні, не від мене.
Зненацька зрозумівши все, я тихенько прокрався на середину галереї. Зупинився, понюхав, прислухався, пройшов трохи вперед, знову понюхав. Ступив ще крок… а тоді обернувся — і розтрощив Вибухом найближчу статую.
Дівчина зойкнула, шумерський юнак майнув уперед. Уламки каменю з гуркотом, брязкотом і стукотом посипалися на підлогу; я приземлився серед них, відігнав убік рештки бузкової хмаринки — і зловив обгорілого фоліота, що причаївся за розбитим постаментом. Я схопив його за зелену жилаву шию й підняв у повітря.
— Ґезері! — гаркнув я. — Так я й думав! Знову нишпориш?! Ні, цього разу я прикандичу тебе раніше, ніж ти…
Фоліот неквапом висолопив язик і вишкірився. І показав на південь.
О. Ні!
Я озирнувся. Вдалині, над палацом, у нічне небо здіймалася хмара — чорний конус із вітру й полум'я. Спочатку вона була далеко, однак це тривало недовго. З хмари вилітали тонкі червоні блискавки; вона нуртувала, клубочилась, кипіла мстивою люттю й линула над садами в бік вежі.
32
Хмара з'явилася якнайневчасніше для Ашміри — саме тоді, коли рішучість дівчини зійшла нанівець.
Вона стояла на балконі й дивилася, як більшає ця хмара — смерч із вогняних вихорів, що підпалював дерева й траву на своєму шляху, заливаючи сади криваво-червоним сяйвом. Вона чула виття бурі, чула, як хихоче дрібний демон, чула стривожені крики Бартімеуса, що біг до неї…
Вона все чула, все бачила, проте нічого не могла вдіяти.
Серед усіх злигоднів своєї подорожі Ашміра зберігала залізну дисципліну, до якої звикла за багато років самотнього життя. Ні небезпека, що чатувала на неї в палаці, ні розмова з Соломоном, ні навіть зустріч віч-на-віч із Духом Персня — ніщо з цього не злякало її. Вона розуміла, що їй доведеться пожертвувати собою, й знала, навіщо вона це робить. Ясність мети додавала їй рішучості, а рішучість не дозволяла забути про мету. Від самого початку вона прямувала назустріч власній можливій загибелі — в шалено-безжурному настрої.
Проте смерть, урешті-решт, не прийшла до неї — натомість з'явився Бартімеус. Цар несподівано опинився в її владі, Перстень — у її руках, і вона залишилася жива. Усе, чого їй так довго хотілося, стало можливим…
104
А саме: неупереджені спостереження, щедро приправлені сарказмом та особистими образами. На це я, правду кажучи, майстер.