Кинь його в море! Кинь його в море! Звучить просто, авжеж? Це й справді було просто — як і всі інші накази дівчини. Важче було зробити це і залишитись живим.
Від Єрусалима до узбережжя — сорок миль. Здавалося б, недалеко. Зазвичай фенікс долає цю відстань хвилин за двадцять — і ще дорогою зупиняється перепочити й помилуватись краєвидом[105]. Та зараз обставини були незвичайні. Палац горів, магічні рівні ще й досі здригались після навали війська духів, доля світу висіла на волосинці, а я тримав у дзьобі Перстень Соломона.
Тримав я, власне кажучи, відтятий палець Хаби, на якому досі був Перстень. Щоб не надто вражати почуття читачів, я не вдаватимуся тут у подробиці. Скажу лише, що палець курився, наче сигара. Маленька обламана сигара з золотим обідком ближче до запаленого кінця. Уявили? От і гаразд.
Палець був ще теплий — і з нього трохи струменіла кров, та про це я вже не згадуватиму. Досить буде сказати, що загалом це була не найприємніша частина тіла, яку мені коли-небудь доводилося носити[106], та врешті-решт він ставав мені в пригоді. Принаймні мені не доводилося торкатися Персня, що позбавляло мене від значної частини болю.
Навряд чи це мало б хоч якесь значення, якби за мною не гнався Аммет.
Фенікс промчав через руїни Соломонового палацу, тримаючись тих споруд, що найбільше постраждали під час короткої Хабиної атаки. Здавалося, що половину палацу охопив вогонь, а решту огортала густа курява звільненої магії. Курява була сіра, проте в ній досі мерехтіли сліди заклять; моє пір'я скімлило, поки я кружляв серед них, оминаючи найбільші скупчення. Багато таких скупчень висіло поблизу розтрощених веж та бань, обертаючи їх на якісь примарні повітряні замки; принагідно вони могли б учинити те саме й зі мною. Зручніше було б піднятися вгору, до чистого неба, та я поки що боровся з цією спокусою. Ховатись у куряві було легше, й вона, можливо, допомагала хоч трохи приглушити ауру Персня[107].
І те, й інше було суттєвим для того, щоб прожити хоч трохи довше.
Тіні я поки що не бачив, проте чув крізь дим лопотіння крил. Воно наближалося. Треба якось здихатися цієї гонитви… Фенікс майнув між двома зруйнованими стінами туди, де курява була найщільніша, пірнув у пролом на місці вікна, промчав уздовж галереї, охопленої вогнем, і завмер під стелею, прислухаючись.
Тиша. Тільки крокви риплять. Давні статуї — герої, богині, тварини, джини — поволі чорнішали у вогні.
Фенікс із надією схилив голову. Може, тінь усе-таки відстала? Аммет цілком міг заблукати в куряві й полинути на захід, до узбережжя — тим шляхом, яким мав летіти я. Якщо полетіти з палацу на північ, а далі звернути на захід, через кедрові ліси, ще можна буде встигнути дістатися до моря…
Я пурхнув униз і полетів через залу, якнайближче до вогню й диму. В кінці зали я завернув праворуч, до Шумерської галереї, вздовж якої вишикувались холодні кам'яні лави давніх царів-жерців — усіх їх я знав і служив їм[108]. У кінці галереї видніло велике прямокутне вікно, крізь яке можна було вилетіти на північ. Фенікс прискорив політ і…
І завдяки цьому щасливо уникнув Вибуху, що залишив вирву в підлозі позаду мене. Одна статуя зненацька ожила й випросталась; Примара, що ховала тінь, злетіла з неї, наче плащ. Чіпкі руки потяглися за мною, видерли вогняні пера з мого хвоста. Я викрутився й помчав через залу язиком помаранчевого полум'я, відчайдушно кружляючи між довгими руками, простягнутими в повітрі.
— Бартімеусе! — долинув ззаду лагідний голос. — Здавайся! Кинь Перстень, і я помилую тебе!
Я не відповів нічого. Так, я знаю, що це нечемно, однак у мене був зайнятий дзьоб. Уже за мить я вилетів у вікно й полинув у пітьму.
* * *
Що ви робите під час смертельної гонитви? Мчите, не тямлячи себе? Піддавшись паніці, забуваєте про все на світі? Природно. Натомість я в такому разі міркую. Це найкращі обставини для міркувань. Навколо тиша, ви — сам-один, усі дрібниці видаються несуттєвими, й можна спокійно подумати про головне. Найголовніше, зрозуміло, — залишитися живим, проте це тільки один пункт із багатьох. Іноді вистачає часу й на те, щоб обдумати різні інші питання.
Отож я мчав на захід услід за ніччю, що минала, піді мною мерехтіли гори й долини, за мною гналася Хабина тінь, а я обмірковував своє становище.
Ось який це вигляд мало з висоти пташиного польоту.
Аммет наздожене мене — й досить скоро. Хоч який прудкий птах фенікс, та довго так летіти будь-що неможливо. Надто, коли в тебе нещодавно влучили Судомою, а ти ще й несеш таку потужну річ, що твій дзьоб по-справжньому тане[109]. Марид був більший, дужчий і повний магічної енергії: спочатку він дозволив мені трохи вирватись уперед, однак хутко наздоганяв мене, а я вже втомився. Озираючись, я бачив його — розтріпаний згусток темряви, чорнішої за ніч. Відставав він лише на пів долини й щомиті наближався.
105
Вогняний хвіст фенікса створює реактивну тягу, завдяки якій подоба цього птаха є чи не найшвидшою з усіх летючих подоб. Блискавка, щоправда, ще швидша, проте нею важче керувати. Звичайно це закінчується тим, що ти влучаєш лобом у дерево.
107
Я сказав «можливо», бо Перстень був так близько від мене, що я просто не міг зазирнути на вищі рівні, не ризикуючи осліпнути. Хоч я й не торкався Персня, його міць усе одно терзала мене. З мого дзьоба вже краплями спливала моя сутність.
108
Там були Акурґал Несміян і Луґаланда Суворий, Шулґі Невтішний і Рімуш Чорнобривий, Шаркалішаррі (відомий також як Висохле Серце) і Сарґон Великий, на прізвисько Старий Буркотун. Еге ж, усі мої давні господарі з початків світу. Мої щасливі юні дні!