Судячи з усього, долетіти до моря я не встигав.
Коли Аммет наздожене мене, наслідки будуть моторошні. По-перше — і це найголовніше — мені настане кінець. По-друге, Хаба дістане Перстень. Досі він володів ним лише хвилин з п'ять — і палац Соломона вже лежить у руїнах. Це показує, як саме Хаба в майбутньому правитиме світом. Якщо надати йому час і змогу, Хаба, мов вередлива дитина в цукерні, поволі знищить усі стражденні народи Землі. А найголовніше — мені настане кінець… хоч я про це, здається, вже згадував.
Фенікс линув уперед. Темний краєвид раз по раз освітлювали спалахи Амметових магічних атак, а я ширяв униз, бокував, виконував найрізноманітніші фігури вищого пілотажу, уникаючи Судом та Потоків, що проносились повз мене, стинаючи дерева і руйнуючи схили пагорбів.
Звісно ж, це все через ту дівчину. Якби вона послухала моєї поради й просто надягла Перстень, то нічого цього не сталося б. Вона б хутко знищила Аммета, вбила Хабу, вмить перенеслася до Шеби, дала добрячого копняка своїй цариці і сама врочисто посіла трон. І милувалася б зараз танцем живота, чекаючи на сніданок!
Саме так учинив би кожен з моїх колишніх господарів[110]. Тільки не ця дівчина.
Дивна вона була. З одного боку, смілива й рішуча: в одній її тоненькій брові було більше мужності, ніж у будь-якого звичайного чарівника, що мені траплялися. З іншого боку, вона сама не знала, чого хотіла, не була впевнена в самій собі й мала дивовижний дар приймати хибні рішення. Вона влаштувала мені найгіршу ніч за останні дві тисячі років, та водночас стояла зі мною пліч-о-пліч, поки ми цупили Перстень у Соломона. Проґавила нагоду заволодіти Перснем, однак Хабі без будь-яких вагань відтяла палець. Судячи з усього, прирекла мене на загибель, проте все ж таки попросила вибачення! Химерна дівчина. Як вона дратує мене!
Зараз мені пасувало б пошукати способу обійти її наказ, не летіти ні до якого моря й скинути Перстень Амметові. І таким чином віддати й дівчину, й цілий світ під опіку Хаби. Фекварл саме так і вчинив би — навіть не полетів би з палацу, ще й посміявся: як чудово все вийшло! Однак мені це було не до вподоби.
Почасти — через ненависть до своїх ворогів. Я хотів якнайдужче дошкулити їм. Почасти — через мою вроджену порядність. Ми роздобули Перстень завдяки моїй спритності й кмітливості, й це саме я запропонував кинути його в море. Якщо вже розпочав у такому стилі, то й закінчити мушу так само, обравши належний час і місце.
А почасти — через те, що мені просто хотілося врятувати цю дівчину.
Та передусім я мав долетіти цілим до моря — й до того ж випередити Аммета. Якщо він мене наздоганятиме, коли я кидатиму Перстень у море, весь мій план зійде нанівець. Він просто візьме й витягне цю штукенцію з води — можливо, за допомогою мого продірявленого трупа замість сачка, — й помчить назад до Хаби. Тож спершу треба якось його здихатися.
Аммет був маридом. Битися з ним — означало загинути. Проте, можливо, я зможу якимось чином затримати його.
* * *
Фенікс проминув вершину пагорба. Його дзьоб тихенько брався пухирями від аури Персня. Позаду мчала на чорних крилах тінь. За пагорбом відкрилася долина, що густо поросла сосновим лісом. Подекуди в передранішньому світлі видніли галявинки та просіки, де лісоруби валили дерева. Очі фенікса спалахнули. Я жваво майнув до хащі й пригасив своє зрадливе сяйво.
Аммет у подобі тіні проминув верх пагорба саме вчасно, щоб помітити, як я зник. Він теж спустився в ліс і завис у смолистій темряві, прислухаючись.
— Де ти, Бартімеусе? — шепотів він. — Виходь, виходь!
У лісі панувала тиша.
Тінь повільно поповзла між стовбурами — жилава, пружна, немов змія.
— Я чую тебе. Бартімеусе! Від тебе пахне страхом[111]!
Як і слід було сподіватись, ніхто не відповів. Аммет струменів між деревами вниз, схилом пагорба…
Зненацька спереду долинув легенький шум: «Др-р-р!»
— Я чую тебе, Бартімеусе, чую! Це в тебе коліна тремтять?
«Др-р-р. др-р-р!»
Тінь кинулася вперед:
— Це твої зуби цокотять?
Насправді то були не коліна й не зуби, про що міг би здогадатись кожен дух, що хоч коли-небудь визирає з-за міських мурів[112]. Це я гострив своїм кігтем кінці двох повалених стовбурів, які знайшов біля табору лісорубів. У мене вийшла пара чудових кілків — гострих і довгих.
110
Крім хіба що Луґаланди Суворого: він віддав би перевагу не танцю живота, а кільком смертним карам.
111
Немає потреби пояснювати, що то була відверта брехня. Від мене зрідка смердить сіркою — однак цей запах я бережу для особливих нагод, а зазвичай від мене не пахне нічим, тим паче страхом.
112
Оскільки маридів викликають лише наймогутніші чарівники, котрі незмінно живуть по містах — осередках влади, — такі духи, як Аммет, анітрохи не знаються на житті й побуті селян, отих дядьків-простаків, що миються раз на рік і вечорами збираються біля вогнищ, оглядаючи свої мозолі й перелічуючи зуби, які залишились у них. Маридам геть чужі ці нехитрі радощі.