Якусь мить Ашміра мовчки стояла, зирячи на нього. А далі несподівано промовила:
— Пробач мені, володарю. Пробач за те, що я зробила тобі. Мені дуже соромно.
— Соромно? — перепитав з усмішкою цар. — За дещо я мав би тобі навіть подякувати…
— Не розумію… — вона обернулася до арки, де потроху згасало зелене магічне полум'я.
— Ти розбудила мене, — сказав цар Соломон. — Я надто багато років жив тут, наче в пастці, поневолений болем, обтяжений своїм тягарем. Я був заклопотаний тим, що беріг Перстень. І що з того? Я лише слабшав і переповнювався пихою, я не бачив, як мої власні чарівники тим часом грабують мої володіння! Так, через тебе Перстень зник, та нині я почуваюся набагато жвавішим, ніж за весь останній час. Тепер я виразно бачу все. Якщо вже мені судилось померти, то я помру в битві — й сам оберу для цього час!
Він нахилився до скарбів, звалених на підлозі жужмом, і підняв маленького візерунчастого змія. Змій був золотий, з рубіновими очима й секретними важелями на ніжках.
— Ось. — мовив цар. — Це, безперечно, зброя, що працює за допомогою цих важелів. Ходімо й скористаймося нею.
— Зачекай тут, — сказала Ашміра. — Я сама.
Соломон не звернув уваги на її простягнуту руку.
— Ні, цього разу ти не будеш сама. Ходімо.
Полум'я над аркою тим часом згасло.
— І ще одне, Ашміро, — додав Соломон, коли вони ступили під арку. — Я тобі не володар. Якщо це буде остання година твого життя, спробуй прожити її без господаря.
* * *
Вони вийшли до центральної зали, переступаючи вирви й тріщини, що курилися димом, і мало не зіткнулися з трьома демонами, які в мавпячій подобі боязко прокрадалися до арки. Побачивши Соломона, мавпи завили й помчали геть через залу. Чарівник Хаба, що похмуро стояв, притулившись до перекинутої канапи біля басейну, теж розгублено стрепенувся.
— Негіднику! — гримнув Соломон. — На коліна!
Хабине обличчя витяглося з переляку. Він завагався, коліна його самі собою підігнулися. Та врешті він опанував себе; його тонкі вуста стяглися в нитку. Він махнув рукою мавпам, що скупчились у дальньому куті, і з лайкою побіг уперед.
— Ну то й що, що тиран живий?! — вигукнув він. — Персня ж у нього немає!
Соломон ступив уперед і махнув золотим змієм:
— Прожени своїх рабів! На коліна!
Єгиптянин навіть не ворухнувся.
— Не бійтеся цієї золотої цяцьки! — гукнув він до мавп. — Вперед, раби! Вставайте і вбийте його!
— О Хабо…
— Негіднику! На коліна!!! — повторював Соломон, насуваючись.
— Він безпорадний, бовдури! Безпорадний! Убийте його! Убийте їх обох!
— О, ні… — прошепотіла Ашміра. — Поглянь!
— Любий Хабо…
Голос лунав з-за спини чарівника, з боку балкону. Хаба теж почув його. Завмер. Обернувся. І всі обернулися разом з ним.
Тінь ширяла в арці, її сутність зробилася блідою й прозорою. Вона досі мала вигляд силуету чарівника, тільки розмитого й пошарпаного. Її краї танули, наче свічка.
— Я мчав над землею й морем, — промовив кволий голос, — і дуже втомився. Джин влаштував мені довгий і веселий танець, та врешті-решт я наздогнав його! — Тінь скрушно зітхнула. — Як він пручався! П'ятеро джинів укупі так не змогли б! Однак тепер усе скінчено. Я зробив це для тебе, господарю. Тільки для тебе!
Хабин голос аж зірвався з хвилювання:
— Любий Аммете! Ти — найкращий з рабів! А він… у тебе?
— Поглянь, що він зробив зі мною! — сумно відповіла тінь. — Пік мене, пік упродовж усіх цих довгих, похмурих миль дороги!.. Так, господарю, він тут, у моїй руці.
Тінь розкрила долоню. На ній лежав золотий перстень.
— Тоді перше, що я зроблю, — це знищу клятого Соломона! — мовив Хаба. — Аммете, я звільню тебе від твого тягаря. Я готовий. Відцай його мені!
— Гаразд, любий Хабо.
Соломон скрикнув і наставив золотого змія. Ашміра кинулася вперед. Однак тінь не звернула уваги ні на те, ні на інше. Витягши свої довгі, тонкі пальці, вона полинула вперед із Перснем.
36
Ось як це закінчилося.
За лісами на заході, за старим приморським шляхом, що веде на північ, за селами, що туляться до бескетів, Ізраїль несподівано сходить нанівець на березі Великого моря[113]. Доки фенікс дістався до цього берега, я теж майже зійшов нанівець.
Я гарячково летів над порожніми пляжами, за кожним помахом крил гублячи в морі одну чи дві вогняні пір'їни. Мій шляхетний дзьоб майже розтав, і тепер я тяг мертвий Хабин палець у якомусь мізерному горобиному носику. В очах у мене теж туманилось — і від утоми, і від сили Персня, проте, озираючись назад, я бачив позаду тінь, що поволі наближалася.
113
Велике море — те, яке римляни згодом назвали Середземним. За римських часів ця акваторія стала перетином торговельних шляхів, її хвилі прикрасили вітрила кораблів, повітря над нею було повне духів, що снували туди й сюди. Одначе за Соломонових часів, коли навіть майстерні фінікійські мореплавці воліли триматися берегів, Велике море було безлюдним, самотнім втіленням первісного хаосу.