Я відчував, що знемагаю. Гонитва наближалася до кінця.
Я пролетів ще трохи на захід, над морем. Протягом першої половини милі світла ще майже не було — крім червоногарячого сяйва, що виходило від мого тіла й стрибало піді мною на хвилях. Зненацька ніч зробилася сірою, і я, озирнувшись назад, побачив за тінню, за далеким берегом, рожеву смужку, що віщувала світання.
От і гаразд. Мені не хотілося зустрічати свій кінець у темряві. Я хотів, щоб мою сутність ще хоч раз зігріло сонце.
Фенікс опустився нижче, до самісінької поверхні води. Я запрокинув голову й виплюнув палець у повітря. Палець підлетів угору, став рожевим у першому сонячному промінні, почав падати… І впав якраз на вузьку темну долоню.
Тінь зупинилася над гребенями морських валів і зависла в повітрі на своїх тонких ногах, не зводячи з мене очей.
Я поглянув в обличчя маридові — я, крилатий юний шумерський воїн з розкуйовдженими кучерями. Бризки морської піни омивали мої босі ноги, світанкове сяйво розгорялося в темних очах. Кидаючи Хабин палець у море, я встиг хутко зірвати з нього Перстень. Тож тепер я підняв руку. На моїй долоні лежав Перстень Соломона, готовий полетіти в безодню.
Ми з Амметом стояли мовчки, й холодна глибина під ногами тягла до себе нашу сутність.
— Що ж, Бартімеусе, — нарешті сказала тінь, — ти влаштував мені веселий танець. Ти боровся як міг — п'ятеро джинів укупі так не змогли б. Але тепер настав кінець.
Я підняв руку ще вище. Я стискав Перстень великим і вказівним пальцями, й моя сутність у цьому місці сичала й курилася легеньким димком, що здіймався в рожеве вранішнє небо.
— Якщо ти наблизишся до мене хоча б на довжину хвилі, — сказав я, — я кину Перстень у море. Він упаде на дно, в темну, мулясту глибину, де багатоногі тварюки стерегтимуть його вічно. Подумай як слід, Аммете! Твій господар не захоче загубити його назавжди.
Тінь байдуже стенула плечима. Вранішнє світло струменіло крізь діру в її грудях.
— Не верзи дурниць, Бартімеусе, — прошепотів марид. — Навіть ти, з твоїм жалюгідним розумом, маєш розуміти: якщо ти викинеш Перстень, я вмить обернуся рибою й витягну його, перш ніж він зануриться на десяток ярдів. До того ж аура Персня така яскрава, що його просто буде відшукати навіть у найтемніших глибинах. Я знайшов би його навіть у китовому череві. Кинь Перстень мені — і присягаюся, що ти помреш легко й швидко, хоч мені й дуже кортить помститись тобі. Якщо ж ти гаятимешся хоч мить, то я зроблю з тобою таке, що навіть Хаба ридатиме, коли побачить твої рештки[114].
Я спокійно стояв над водою. Під моїми ногами й тонкими ногами тіні з лагідним шурхотом піднімалися рожево-блакитні гребінці хвиль. На сході зійшло сонце, відсуваючи віко темно-блакитного неба. Після полум'я й люті минулої ночі довкола на мить запанував спокій. Я знову дістав змогу чітко бачити те, що відбувається.
Аммет каже правду. Кидати Перстень у море цілком марно.
— Віддай його, — наполягала тінь. — Поглянь, що він з тобою зробив! Ти й так тримав його надто довго.
Я поглянув на свою руку, що танула.
— Невже він спалив тобі розум, Бартімеусе? — Тінь підлетіла ближче до мене. — Годі вже! Віддай мені Перстень!
Я усміхнувся, приймаючи рішення. І без жодного слова змінив подобу. Зараз перед ним стояв Соломон Премудрий[115].
Тінь нерішуче зупинилась.
— Ну, що скажеш? — запитав я. — Схожий? Напевно схожий! І стегна гладенькі, й таке інше. Навіть голос схожий, авжеж? Тільки одного бракує. — Я показав йому обидві руки долонями вперед, помахав ними. — Ану-бо… Куди ж він подівся? — Я трохи стурбовано обмацав своє вбрання, а далі, наче вуличний штукар, витяг з вуха маленьку золоту каблучку. — Фокус-покус! А ось і Перстень! Упізнаєш?
Я з усмішкою підняв Перстень трохи вище: він зблиснув у промінні вранішнього сонця. Тінь із хвилювання зробилася прозорішою.
— Що ти робиш? — засичав Аммет. — Віддай!
— Бачиш, Аммете, — сказав я, — я згоден з тобою. Цей Перстень справді зашкодив моїй сутності. І мені здається, що з наступним моїм кроком гірше вже не буде…
Тінь полинула вперед.
— Це вб'є тебе! Ти не наважишся!
— Ти справді так гадаєш?
І я надяг Перстень на палець.
Чудовий хід!
Чудовий хід — якщо, звичайно, не рахувати того, що я відчув такий біль, ніби мене тягли водночас у різні боки. Адже Перстень — як я вже, здається, згадував, — це свого роду двері. Й тримати його — те саме, що відчувати протяг з-під цих дверей. А що буде, коли його надягти? Відчуття таке, ніби двері прочинив ураган — і цей ураган підхоплює й несе тебе, маленького й безпорадного[116]. Це скидалося на повноцінне Звільнення, й мене щосили тягло в бік Іншого Світу, та при цьому моя сутність не мала сили скоритися. Я стояв над спокійним морем, відчував, як мою сутність роздирає на шматки, і розумів, що довго не витримаю.
114
Для щойно вигаданого прокляття це звучало досить-таки непогано — тим паче після такої тривалої гонитви. Аммет явно волів дотримуватись єгипетських традицій: прокляття повинне бути сухе, коротке й дуже страшне. На противагу, скажімо, багатослівним шумерським прокляттям: у шумерів було заведено без кінця розводитись про всілякі виразки, пухирі та болісні судоми, а тим часом ви — можлива жертва — могли спокійненько накивати п'ятами.
115
Я обернувся «офіційним» Соломоном у парадному вбранні — показним, здоровим, гладким, у чудовому, гаптованому самоцвітами вбранні, — а не тим «приватним» зморшкуватим дідуганом у нічній сорочці, з яким розмовляли ми з дівчиною. Почасти — задля того, щоб не відтворювати всі його зморшки (це забрало б ціле століття), а почасти — тому, що я радше помер би, ніж за такої врочистої миті, так би мовити, у момент істини, прибрав подобу старого шкарбана в піжамі.