— Ашміро, — запитав я, копаючи ногою перекинутий столик, — а що ж ти робитимеш, якщо повернешся до Шеби? І як тоді бути з царицею? Судячи з її нинішньої поведінки, вона навряд чи зрадіє, якщо ти вештатимешся в неї перед очима.
На мій подив, дівчина рішуче відповіла:
— А я й не вештатимусь у Марібі. Наймуся до торговців ладаном, охоронятиму їхні каравани по дорозі через Аравію. Як мені відомо, на тій дорозі чимало всяких халеп: розбійники, джини… Гадаю, що з ними я впораюсь.
Я схвально жбурнув через плече старовинну канапку. Задум і справді був непоганий.
— До того ж це надасть мені змогу мандрувати, — провадила вона. — Хтозна, може, коли-небудь я справді побуваю в Гім'ярі, побачу те скельне місто, про яке ти розповідав. Будь-що ці подорожі дозволять мені не дуже часто бувати в Марібі. А якщо цариця все ж таки мені погрожуватиме… — вона спохмурніла. — Тоді я дам цим погрозам раду. І самій цариці — теж.
Я не віщун і не ворожбит, я не вмію бачити майбутнє, проте порадив би цариці Балкіді стерегтися. Одначе зараз мене займали інші питання.
Я закінчив розгрібати меблі, скрутив коштовний килим, пожбурив його в басейн — і задоволено випростався. На підлозі красувалися два цілісінькі пентаклі, викладені з рожевого мармуру.
— Химерні якісь, — зауважив я, — та все одно згодяться.
— Гаразд, — мовила дівчина, — ставай.
Ми востаннє стали одне проти одного.
— Скажи мені, будь ласка, — запитав я, — чи добре ти знаєш закляття Звільнення? Бо не хочеться чекати тут кілька місяців, поки ти їх вивчиш…
— Звичайно, знаю, — відповіла дівчина й глибоко відсапнула. — Бартімеусе…
— Зачекай-но хвилину. — Я дещо помітив у залі. То була фреска, на яку я раніше не звертав уваги, — чудовий портрет Соломона на весь зріст поряд із зображеннями Ґільґамеша, Рамзеса та інших стародавніх деспотів. Дивним чином цей малюнок пережив нічну драму. Я підхопив обгорілу тріску з підлоги, вистрибом підбіг до фрески й додав до неї кілька впевнених штрихів.
— Ось! — сказав я. — З точки зору фізіології це неможливо, але йому личить — як тобі здається? Цікаво, чи скоро він це помітить?
Дівчина зареготала — вперше за час нашого знайомства.
Я позирнув на неї:
— Може, додати ще Балкіду? Місця вистачить…
— Та годі вже!
— Ну, гаразд.
Я неквапом повернувся до кола. Дівчина дивилася на мене тим самим поглядом, який я не раз помічав у Фекварла, — з якоюсь відстороненою усмішкою. Я вирячився на неї:
— Що таке?
— Сміх та й годі, — сказала вона. — Ти стільки розводишся про жахи свого рабства, хоч тобі воно подобається! Це очевидно!
Я став у середині пентакля й холодно, зневажливо оглянув її.
— Ось тобі дружня порада на прощання, — сказав я. — Ніколи не ображай джина, якого відпускаєш на волю, — хіба що ти надто вже досвідчена чарівниця. Особливо такого джина, як я. У стародавньому Вавилоні жерці богині Іштар забороняли викликати мене чарівникам, нижчим за дев'ятий рівень. Саме з цієї причини[120]!
— Це лише підкріплює мої слова, — заперечила дівчина. — Ти завжди хвалишся своїми колишніми подвигами. Зізнайся, тобі ж це подобається! Навіть цієї ночі — я це помітила, — що ближче ми підбиралися до Персня, то менше ти стогнав і скаржився.
— Ну-у… — я рішуче ляснув у долоні. — Куди мені було подітися? У мене просто не було часу на скарги. Тільки повір, що жодної втіхи з того я не мав. Гаразд уже, годі! Виголошуй закляття й відпускай мене.
Вона кивнула й заплющила очі — юна струнка дівчина, що старанно пригадує закляття. Я просто-таки чув, як крутяться коліщатка в її голові.
Її очі розплющились.
— Бартімеусе, — зненацька сказала вона, — дякую тобі за все!
Я кахикнув:
— Будь ласка, нема за що… Послухай-но, ти справді пам'ятаєш слова? Не хотілося б матеріалізуватися знову в якому-небудь гнилому болоті…
— Не бійся, слова я пам'ятаю, — усміхнулась вона. — Прилітай коли-небудь до нас у Шебу. Там тобі сподобається…
— Ну, це залежить уже не від мене.
— Тільки не запізнися. У нас не так багато часу, як у вас…
Вона почала читати закляття Звільнення. Слова вона справді знала — більш-менш. Лише тричі загнулася, двічі проминула закінчення і один раз помилилась, проте зараз я був ладен не звертати на це уваги. Врешті-решт, вона була не така вже й висока на зріст, і м'яса на ній було, як кіт наплакав. До того ж мені дуже хотілося на волю.
120
Цю заборону було запроваджено після кількох нещасних випадків. Я з особливим задоволенням пригадую жорстокого послушника, що полюбляв мучити мене закляттям Вивернутої Шкіри. Водночас сам він слабував на сінну гарячку. Помітивши це, я приніс йому оберемок люпину, щедро обсипаного пилком, від якого він так зачхав, що аж вилетів зі свого кола.