Я майнув униз, кинув сітку на землю, сів і обернувся на гарного юнака[18].
Натовп бісів вискочив мені назустріч, щоб забрати мою сітку на кухню. За ними з'явився гладкий джин-наглядач із довгими сувоями папірусу в руках.
— Щось ти припізнився! — вигукнув він. — Усі харчі до бенкету слід було доправити ще перед полуднем!
Я, примружившись, поглянув на небо:
— Зараз саме полудень, Боско. Подивися на сонце!
— Полудень минув дві хвилини тому, — відповів джин. — Ти припізнивсятаки, любий мій! Та вже гаразд — поки що пробачимо тобі. Як тебе звуть?
— Бартімеус. Я приніс артишоки з Атлаських гір.
— Хвилинку, хвилинку… У нас тут стільки рабів… — джин витяг із-за вуха стилос і заходився порпатись у сувоях. — Алеф… Бет… Де тут сувій на літеру Бет? Оці мені сучасні мови… ніякого ладу в них! Ось він… — джин подивився на мене. — Так. Ще раз: як тебе звуть?
Я спересердя тупнув сандалією:
— Бартімеус!
Боско зазирнув у сувій:
— Бартімеус із Ґілата?
— Ні.
— Бартімеус із Тель-Баташа?
— Ні.
Він розгорнув сувій далі. Запала довга мовчанка.
— Бартімеус із Хірбет-Делгамії?
— Та ні! Де я там. заради Мардука, в тебе? Бартімеус з Урука, відомий також як Сакр аль-Джині, славетний радник Ґільґамеша та Ехнатона, певний час — найдовіреніший джин Нефертіті…
Наглядач підняв голову:
— Овва, то ти джин? Це в мене список фоліотів.
— Фоліотів?! — розлючено вигукнув я. — А я тут до чого?!
— Ну, судячи з твого вигляду… Гаразд, заспокойся, не бешкетуй! Тепер я знаю, хто ти такий. Один з отих Хабиних бунтівників? Будь певен, що твоя колишня слава анітрохи його не хвилює!
Боско обернувся до бісів, щоб віддати їм накази. Ледве втамувавши бажання проковтнути його разом із сувоями, я понуро труснув головою. Єдине, що тішило у цій розмові, — більш ніхто її не чув. Я відвернувся…
— Привіт, Бартімеусе!
Я побачив перед собою широкоплечого, пузатого раба-нубійця. Він був лисий, з червоними очицями, в спідничці з леопардової шкури, з великим ножем за поясом. На його товстій бичачій шиї висіло аж сім намист зі слонової кістки, а на вустах грала знайома єхидна посмішка.
Я скривився:
— Привіт, Фекварле.
— От бачиш, — мовив джин Фекварл, — хоч я впізнав тебе! Тож про твою колишню славу ще не забули. Не втрачай надії!
Коли-небудь «Баладу про артишоки» співатимуть вечорами біля вогнищ, і легенди про тебе житимуть вічно!
Я люто вирячився на нього:
— Чого тобі треба?
Нубієць тицьнув пальцем назад, за своє смагляве плече:
— Наш любий володар звелів, щоб уся компанія зібралася на пагорбі за палацом. Усі вже на місці — чекають лише на тебе!
— Що далі, то гірше, — скрушно промовив я. — Гаразд, ходімо.
Красень-юнак і присадкуватий нубієць вирушили разом через двір. Дрібні духи, що траплялися дорогою, бачили на вищих рівнях нашу справжню сутність і поспіхом бокували. Біля задньої брами пильні напівафрити з мушиними очима й кажанячими вухами запитали наші імена та номери й перевірили їх іще за якимись сувоями. Аж нарешті нас пропустили, й ми опинилися на нерівному майданчику скраю пагорба. Унизу біліли мури міста.
Недалеко від нас стояли і чекали, вишикувавшись у ряд, шестеро духів.
Усі попередні накази я виконував сам, тому вперше бачив своїх товаришів по нещастю, непокірних джинів. Я заходився уважно розглядати їх.
— Оце то, нівроку, компанія! — зауважив Фекварл. — Тільки тебе тут і бракувало! Не просто страшні тварюки — більше! Кожен з нас убив або скалічив свого господаря, якщо не рахувати Хосрова, що смертельно образив свою господиню, наговоривши їй грубощів. Банда найнебезпечніших злочинців!
Декого з цих духів, як-от Фекварла, я знав і зневажав уже багато років поспіль: інші були мені незнайомі. На першому рівні всі мали людський вигляд, з більш-менш правильними пропорціями. Багато хто мав мускулясті руки й міцні груди, хоч і не такі гарні, як у мене; дехто, навпаки, волів мати криві ноги й гладке, обвисле черево. Усі були вбрані в прості полотняні спіднички, які зазвичай носили чоловіки-раби.
Проте, підійшовши ближче, я помітив, що кожен з бунтівних джинів хоч трохи спотворив свою людську подобу, додавши до неї невеличку демонічну рису. У декого з волосся стриміли ріжки, у когось були хвости, довгі гострі вуха чи роздвоєні копита. Ці ознаки непокори мали ризикований, проте стильний вигляд[19]. Я вирішив не пасти задніх і оздобив своє чоло маленькими баранячими ріжками. Нубієць Фекварл, як я помітив, прикрасив себе витонченими гострими іклами. Причепурившись так, ми зайняли свої місця на майданчику.
18
То була моя звичайна подоба, коли я служив списоносцем у Ґільґамеша, за дві тисячі років до того: високий гарний юнак із гладенькою шкірою й мигдалевими очима. Він носив довгу спідницю, аметистове намисто на грудях, мав кучеряве волосся й відзначався витонченістю, що так не пасувала до цього смердючого кухонного двору. Я часто прибирав цю подобу за таких обставин — це трохи втішало мене.
19
Соломонові укази вимагали від нас незмінно зберігати людську подобу за межами палацу. З'являтися в подобі тварини чи міфічної істота було заборонено; так само, на жаль, заборонялося прикрашати себе помітними потворними рисами. Ідея полягала в тому, щоб не лякати простолюд огидними видовищами — Бейзер, скажімо, обожнював гуляти з руками й ногами, припасованими задом наперед. Та й сам я одного разу вирушив на ринок по смокви в подобі мерця, що призвело до відомої «паніки на фруктовому ринку», під час якої п'ятнадцятьох осіб розтоптали на смерть. Зате смокви я купив тоді так дешево, що все, як бачите, вийшло на краще.