Ми чекали. На вершині пагорба віяло спекотним вітром. Далеко на заході громадилися над морем хмари.
Я затупцяв на місці й позіхнув.
— Ну то що, — сказав я, — куди він, урешті-решт, подівся? Мені нудно, я втомився й не відмовився б від тлустенького біса… До речі, я бачив кількох отам, на кухонному дворі. Якщо зробити все тихцем, ніхто й не помітить. Візьмемо мішок…
Мій сусід пхнув мене ліктем:
— Цить!
— Чого ти? Ми ж усі так робимо!
— Цить! — повторив сусід. — Він уже тут!
Я заціпенів. Решта семеро джинів виструнчились, і всі ми закам'яніли, зирячи перед собою скляними очима.
На пагорб зійшла постать у чорному вбранні. За нею тяглася довга, тонка тінь.
7
Його звали Хаба[20], і хай хто б він був такий, чарівник він був першорядний. Походив він, напевно, з Верхнього Єгипту — кмітливий синок якогось селюка, що все життя порпався в чорній грязюці Нілу. Потім, як це водилося століттями, на хлопчину накинули оком жерці Ра й забрали його до своєї гранітної твердині в Карнаку, де серед темряви й диму виховували таких метикуватих хлопців, навчаючи їх подвійного мистецтва — магії та влади водночас. Понад тисячу років поспіль ці жерці ділили з фараонами владу над Єгиптом — то суперничаючи, то підтримуючи одні одних, — і за часів розквіту Єгипту Хаба, безперечно, залишився б там і проклав собі інтригами та отрутою стежку до володарських стовпів. Та престол у Тебах давно вже занепав, а новіше, яскравіше світло засяяло з Єрусалима. Пиха пожирала Хабу зсередини; він дізнався від своїх наставників усе, що вони могли передати йому, й вирушив на схід — шукати собі служби при Соломоновому дворі.
Тут він, очевидно, перебував уже багато років. Проте за ним і досі тяглися пахощі храмових кадил з Карнаку. Навіть зараз, коли він зійшов на пагорб 1 зупинився, роздивляючись на нас у світлі полуденного сонця, щось у ньому нагадувало про підземелля.
Дотепер я бачився з ним лише в його вежі — темному місці, де мені було важко й боляче розгледіти його як слід. Тепер, однак, я помітив, що його шкіра мала легенький сіруватий колір, який наводив на думку про підземні святилища без вікон, а очі були великі й круглі, наче в печерних риб[21]. Під кожним оком виднів вузький глибокий рубець, що тягся через усю щоку аж до підборіддя. Звідки в нього ці рубці — чи від природи, чи від руки якогось відчайдушного раба — залишалося тільки гадати.
Одне слово, Хаба був аж ніяк не красень. Мрець — і той поспішив би на протилежний бік вулиці, щоб не зустрічатися з ним.
Як і всі могутні чарівники, вбирався він просто. Голі груди, полотняна спідничка без усяких прикрас. На його поясі, на гачку з кістки, метлявся довгий нагай з кількома хвостами й шкіряним держаком, а на шиї, на золотому намисті, висів чорний полірований камінь. Обидві речі випромінювали магічну силу: камінь, напевно, слугував йому за магічний кристал, який дозволяв спостерігати за тим, що діялося десь далеко. А нагай? О, його призначення було мені чудово відоме. Від самої думки про нього поза шкірою мені пробіг мороз, навіть серед такої спеки.
Джини мовчки вишикувались. Чарівник пильно оглянув нас усіх. Великі вологі очі моргнули по черзі на кожного з нас. Потім він насупився і, затулившись рукою від сліпучого сонця, уважніше придивився до наших ріжок, хвостів та інших зухвалих прикрас. Його рука потяглася до нагая, пальці затарабанили по держаку… і заспокоїлись. Чарівник трохи позадкував і звернувся до нас тихим, байдужим голосом.
— Я — Хаба, — почав він. — Ви — мої раби та моє знаряддя. Я не терпітиму жодної непокори. Це — перше, що вам слід запам'ятати. А ось друге: ви стоїте на Єрусалимському пагорбі, на землі, яку наш володар, Соломон, назвав священною. Будь-які витівки чи зухвалі жарти тут заборонені. На тих, хто проявить легковажність чи непослух, чекатиме найсуворіша кара. — Він вирушив уздовж нашої ланки, й довга вузька тінь потяглася за ним. — Уже тридцять років я приборкую демонів своїм натаєм. Тих, хто опирався мені, я розчавив. Дехто помер. Дехто живий… почасти. До Іншого Світу не повернувся ніхто. Запам'ятайте це!
Він на хвилину зупинився. Його слова гучно відлунювали від палацових стін.
— Як помітив, — заговорив далі Хаба, — що всі ви, зневаживши Соломонові накази, спотворили свою людську подобу різноманітними диявольськими оздобами. Можливо, ви збираєтесь цим мене приголомшити… Якщо так, то ви помиляєтесь. Можливо, ця жалюгідна витівка видається вам чимось на зразок бунту… Якщо так, то це — лише підтвердження того, що мені й так уже відомо: ви надто залякані й боягузливі, щоб удатися до чогось потужнішого. Залиште собі ці роги на сьогодні, коли вони так уже вам до вподоби, тільки знайте: від завтра кожен за подібне скуштує мого Сутнісного Нагая!
20
Це, звісно, було не
21
Ці очі були ще й огидно-вологі — такі, наче він от-от заплаче з суму або провини, чи, може, зі співчуття до своєї жертви… Та невже? Ні, такі почуття були цілком чужі Хабиному серцю, й насправді він ніколи не плакав.