— Може, тому, що господар найбільше не любить нас. Тебе — зрозуміло чому; ти нещодавно дошкулив йому як слід.
Я самовдоволено всміхнувся:
— Твоя правда.
— До речі, про чарівників, — провадив Фекварл. — Якої ти думки про Хабу?
— Препоганої. А ти?
— Якнайгіршої!
— Отож-бо. Один з десяти найогидніших, якщо не з п'яти. — Мало того, що він жорстокий, — додав Фекварл, — він ще й непередбачуваний! Жорстокість я ще можу зрозуміти — ця риса все ж таки гідна хвали. Але ж він раз по раз хапається за Сутнісний Нагай — чи ти працюєш надто повільно, чи надто швидко, чи йому просто руки сверблять!
Я кивнув:
— Авжеж. От і вчора він відшмагав мене. Нізащо, просто трапився випадок.
— Що за випадок?
— Я, бач, видав кумедний звук… саме тоді, коли він нахилився, щоб перешнурувати сандалі, — я скрушно зітхнув і хитнув головою. — Звісно ж, відлуння було, наче той грім. А тут поблизу ще й тинялися кілька великих цабе з Соломонового почту — от вони й побігли вперед нього, щоб затулити його від вітру. Та байдуже! Йому будь-що бракує почуття гумору. От де корінь усього лиха!
— Зате ти, Бартімеусе, як завжди, дотепний, — зауважив Фекварл.
— Стараюся, стараюся!
— Гаразд, облишмо жарти. З Хабою слід поводитись обережніше. Пам'ятаєш отого, що всередині кулі? На його місці може опинитися будь-хто з нас…
— Та ясно.
Нубієць закінчив колупати в зубах і жбурнув камінець геть. Ми сиділи поряд, роздивляючись на сліпучу білину кар'єру.
Випадковому свідкові наша розмова здалася б цілком буденною, та насправді вона була вкрай прикметна тим, що нам з Фекварлом вдалося поговорити, не переходячи до: а) уїдливих кпин; б) взаємних звинувачень; в) спроб убити один одного. Впродовж багатьох століть нашого знайомства таке траплялося надзвичайно рідко. Цілі цивілізації встигали стати на ноги, опанувати мистецтво письма та астрономії й знову занепасти у перервах між нашими ввічливими розмовами.
Уперше наші шляхи перетнулись у Месопотамії, під час нескінченних воєн між тамтешніми містами-державами. Часом ми билися на одному боці, часом — по різні боки фронту. Взагалі для духа це — дурниця, річ скороминуча й незалежна від його власної волі, бо це ж наші господарі неволили нас і змушували вирушати в бій… І все ж таки ми з Фекварлом чомусь не ладнали. Чому саме — сказати важко. Адже між нами було стільки спільного!
По-перше, ми обидва були давні й славетні джини, Хоч Фекварл завжди наполягав на тому, що він трохи давніший за мене (як це схоже на нього!)[24]. По-друге, ми обидва були хлопці завзяті, дужі, веселі й кмітливі, що мужньо опиралися своїм господарям-людям. Обидва ми прикандичили чимало чарівників, що не зуміли як слід замкнути пентакль, чи помилилися в заклятті, чи залишили лазівку в умовах нашого перебування на Землі, чи припустилися ще якогось огріху в небезпечному процесі викликання духів. Водночас вадою наших чеснот було те, що метикуваті чарівники, добре знаючи про наші риси, намагалися використовувати їх заради власної мети й викликали нас дедалі частіше. Як наслідок, ми з Фекварлом були двома найзаклопотанішими духами тисячоліття — так принаймні вважали ми самі.
Ба більше, в нас було ще чимало спільних інтересів — від архітектури й політики до місцевої кухні[25]. Тож усе свідчило про те, що нам з Фекварлом годилося б заприятелювати.
І все ж таки з незрозумілої причини ми стояли один одному впоперек горла[26]. І так було завжди.
Проте зараз ми ладні були забути про свої суперечки, зіткнувшись із спільним ворогом, а нинішній наш господар цілком пасував до такого визначення. Будь-який чарівник, спроможний викликати вісім джинів водночас, явно був небезпечним супротивником, і Сутнісний Нагай аж ніяк не полегшував становища. Проте я відчував, що річ не тільки в цьому..
— До речі, є в цьому Хабі щось химерне, — зауважив я. — Ти помічав це?..
Фекварл боляче штовхнув мене в бік і тихенько хитнув головою. На стежці, що вела до кар'єру, з'явилися двоє наших товаришів-рабів — Ксоксен і Тівок. Вони втомлено прямували до нас, несучи на плечах лопати.
— Фекварле! Бартімеусе! — здивовано вигукнув Ксоксен. — Що ви тут робите?!
— Відпочивають! — люто блиснув очима Тівок.
— Приєднуйтеся, якщо хочете, — запропонував я.
Ксоксен сперся об лопату й витер обличчя брудною долонею.
— Бовдури! — прошепотів він. — Хіба ви не пам'ятаєте, хто наш господар? Його звуть Хаба Жорстокий — аж ніяк не за те, що він панькається з неробами! Він звелів нам працювати без перерви до заходу сонця! Вдень — гаруємо, вночі — відпочиваємо! Що тут незрозумілого?!
24
За словами самого Фекварла, його вперше викликали в Єрихоні, 3015 року до Христа, років за п'ять до моєї першої появи в Урі. Це нібито дозволяло йому вважатися «старшим» за мене. Проте Фекварл спокійненько стверджував, ніби саме він винайшов ієрогліфи, «малюючи кривульки в мулі на березі Нілу», і що рахівницю так само придумав він, настромивши два десятки бісів на гілля ліванського кедра. Я до цих його побрехеньок ставлюся з певною недовірою.
25
Як на мене, найсмачніші були вавилоняни — через те, що вони харчуються жирним козячим молоком. Натомість Фекварлові більше смакували гладкі індійці.
26
Чи впоперек пащі, хобота, жувалець — залежно від того, в якій подобі ми воліли з'являтися.