Попри всю властиву мені твердість і сміливість, уславлену від пустелі Шур аж до Ліванських гір, — бегемотик нервово ковтав слину, поки його тягли: коли Соломон сердився, це одразу було видно всім навкруги. Так, він був мудрий… і таке інше, та насправді джерелом його успіхів було інше — репутація людини, дратувати яку смертельно небезпечно. І, звичайно, ще й отой клятий Перстень![35]
Мариди обережно поклали камінь на землю перед царем. Біси штовхнули мене вперед — так, що я найжалюгіднішим чином гепнувся вниз, ударившись об цей камінь. Я моргнув, сів, виплюнув камінці, що потрапили до рота, й спробував мило всміхнутися. Почет гидливо забурмотів, а дехто з дружин знову знепритомнів.
Соломон підняв руку — все вщухло.
Я вперше бачив його так зблизька, й він, правду кажучи, не розчарував мене. Він мав усе, про що тільки може мріяти звичайний близькосхідний деспот: темні очі, смагляву шкіру, довге лискуче волосся й більше золотих цяцьок, ніж у будь-якій ювелірній крамниці на базарі. Дещо він, здається, перейняв і від єгиптян: його очі були густо підведені чорним, як у фараонів, і довкола нього курилася ціла хмара різноманітних парфумів та пахощів. Як той Бейзер міг не відчути хоча б цього смороду?
А на його пальці щось виблискувало — так яскраво, що я мало не осліп.
Великий цар стояв наді мною, бавлячись браслетами на своїй руці. Він тяжко відсапував, а його обличчя скривилося, наче від болю.
— Наймізерніший з мізерних, — тихо промовив він, — хто ти з моїх слуг?
— О нетлінної слави володарю, я — Бартімеус.
Я з надією помовчав, але вираз царського обличчя не змінився.
— Ми ще не мали втіхи розмовляти з тобою, — провадив я, — проте я певен, що дружня бесіда піде на користь нам обом. Дозволь відрекомендуватися: я — відомий своєю мудрістю й здоровим глуздом дух, що розмовляв колись із самим Ґільґамешем і…
Соломон підняв тонкий палець, і оскільки на ньому був Перстень, то я відразу затамував подих і проковтнув більшу частину слів, які хотів вимовити. Мовчи та диши, як то кажуть. Проте найгірше було ще попереду.
— Ти, здається, один з отих Хабиних бунтарів, — замислено промовив цар. — А де сам Хаба?
Питання було доречне. Нас самих це цікавило вже кілька днів поспіль. Аж тут вельможі заворушились, і з'явився мій господар — розчервонілий і засапаний. Він, здається, біг сюди щодуху.
— Великий Соломоне! — пробурмотів він. — Твій візит… я не знав… — Аж тут він поглянув на мене, його вологі очі вирячились, і він люто заверещав: — Мерзенний рабе! Як ти смієш поставати переді мною в такій подобі! Відійди трохи далі, великий царю. Дозволь мені покарати цю тварюку… — Він ухопився за Сутнісний Нагай, що висів у нього на поясі.
Проте Соломон знову підняв руку:
— Зачекай-но, чарівниче! А де ти був тоді, коли тут порушували мої накази? Стривай, ти ще дістанеш від мене!
Хаба позадкував, витягши обличчя й відсапуючи. Я звернув увагу, як поменшала й скулилася його тінь.
А цар тим часом обернувся до мене. О, яким милим став його голос, — теплим та м'яким, наче леопардове хутро! Проте його, як і леопарда, не варто було гладити проти шерсті.
— Чому ти знущаєшся з моїх наказів, Бартімеусе?
Бегемотик кахикнув:
— Ну-у… теє… «знущаєшся» — це трохи занадто. Краще, мабуть, сказати: «забуваєш», — це не так серйозно…
Інший Соломонів чарівник — гладкий, з обличчям, що скидалося на перезрілу смокву, — хлиснув мене Судомою:
— Клятий духу! Цар питає тебе!
— Так-так, я саме збирався відповісти… — прохрипів я, скорчившись на камені. — Чудове запитання… Напрочуд точне… Мудре… — Я повагався. — То про що ми розмовляли?
Соломон, здається, мав звичку ніколи не підвищувати голосу й завжди говорити повільно. Для політика ця звичка корисна — це завжди огортає його владною аурою. Ось і тепер він заговорив зі мною, наче з сонною дитиною:
— Коли цей храм буде споруджено, Бартімеусе, це буде святиня над святинями, серце моєї віри й моєї держави. Саме з цієї причини, про що чітко йдеться в моїх наказах, я хочу, щоб його було збудовано… цитую: «якнайстаранніше, без усяких магічних витівок, блюзнірських дій чи звірячих подоб».
Бегемотик у спідничці насупився:
— Лишенько, та хіба таке спало б комусь на думку?
35
Мені пощастило, що він лише