Юна дівчина закопилила губу. З-під неї зблиснули мої довгі, гострі ікла.
— Знову грабувати могили? Нехай Соломон сам береться до такої непевної роботи! Але ж ні, він, звісно, і пальцем не поворухне, щоб скористатися Перснем! Скільки можна ледачкувата?
Старий криво посміхнувся. Чорний отвір його порожньої очної ямки немовби поглинав світло.
— Цікава думка! Така цікава, що я, мабуть, негайно піду й доповім царю. Хтозна? Може, він усе ж таки зробить ласку поворухнути пальцем і скористатися Перснем… проти тебе!
Запала тиша. Кімнату огорнули тіні. Поза шкірою моєї стрункої спини пробіг холодок.
— Не треба, — буркнув я. — Роздобуду для нього цей скарб. Куди ти хочеш мене послати?
Мій господар показав на вікна, за якими мерехтіли веселі вогники Нижнього Єрусалима.
— Лети на схід, до Вавилону, — наказав він. — За сто миль на південний схід від цього моторошного міста, й за тридцять миль на південь від нинішньої течії Євфрату, лежать пагорби й давні земляні вали, обнесені муром, від якого залишилися тільки обвітрені рештки. Тамтешні селяни уникають цих руїн, побоюючись привидів, а кочівники пасуть свої череди якнайдалі від цих курганів. Нині там живуть лише подвижники-віряни та інші божевільні, однак це місце не завжди було таке занедбане. Колись воно мало ім'я…
— Еріду, — тихо промовив я. — Так, я знаю його[2].
— Цікаві, напевно, спогади такої істоти, як ти, котра бачила, як міста будувались і обертались на порох… — Старий аж здригнувся. — Ні, я навіть думати про це не хочу. Якщо ти пам'ятаєш те місце, тим навіть краще! Обшукай його руїни, знайди рештки храмів. Якщо давні сувої кажуть правду, там є чимало таємних святилищ… і хтозна, скільки там пам'яток старовини! Якщо тобі пощастить, ти знайдеш там чимало незайманих скарбів…
— Поза всяким сумнівом, — відповів я, — якщо не забувати, хто стереже їх!
— Еге ж, давні люди захистили їх як слід! — театрально зойкнув старий, здіймаючи руки й удаючи страх. — Хтозна, які жахіття досі ховаються там? Хтозна, які істоти збереглися там у руїнах? Хтозна, які моторошні подоби, які химерні чудовиська… Та годі вже тобі колупати там, ще й хвостом! Це, кінець кінцем, шкодить здоров'ю!
Я випростався й буркнув:
— Ну, гаразд уже. Я зрозумів. Вирушу до Еріду й погляну, що там можна знайти. Тільки за однієї умови: коли я повернуся, ти негайно випустиш мене на волю! Без суперечок, без хитрощів! Я надто довго пробув на Землі, моя сутність уся скімлить, наче гнилий зуб!
— Це все залежить від того, що ти принесеш мені, Бартімеусе! Якщо ти справиш на мене хороше враження, то я, може, й відпущу тебе. Тільки не підведи! А тепер приготуйся: зараз я зв'яжу тебе з твоїм завданням.
Десь посередині закляття під вікном гучно пролунала сурма — то був сигнал, що зачиняється Кедронська брама. Звіддаля на нього відгукнулися вартові з Овечої брами, Тюремної брами, Кінської та Водяної брам, і так уздовж усього міського муру, аж поки засурмив здоровенний ріг на палацовому даху, сповіщаючи, що Єрусалим замкнено на ніч і він може спати спокійно. Зо два роки тому я ще сподівався б, що це відверне увагу мого господаря і змусить його помилитися: тоді я стрибну вперед і зжеру його. Проте зараз я вже не тішив себе надією. Він надто вже старий і досвідчений. Щоб дістатися до нього, треба щось серйозніше.
Нарешті чарівник вимовив останні слова. Тіло юної дівчини зробилося прозорим і плинним; якусь хвилину я висів у повітрі, наче статуя з шовковистого диму, а тоді мовчки зник.
2
Байдуже, скільки разів ти бачив ходячих мерців, — все одно щоразу забуваєш, які вони мізерні. Так, вони мають непоганий вигляд, як тільки вилізають зі стіни: справляти враження їм допомагають і несподівана поява, і моторошна порожнеча очних ямок, і скрегіт зубів, і часом — коли закляття Реанімації діє надто вже добре — їхні страшні безтілесні крики. Але потім вони починають ганятися за тобою по всьому храму, вихиляючи тазом, виблискуючи колінними чашечками й витягуючи кощаві руки, — це, очевидно, має здаватися загрозливим, та насправді скидається на те, що вони от-от сядуть за піаніно і втнуть хвацький регтайм. І що швидше вони гасають, то дужче в них хитаються зуби, а кам'яні намистини з їхніх ший підстрибують і застрягають в очних ямках. Кінець кінцем вони плутаються у власних поховальних пеленах, падають на підлогу і взагалі потрапляють під ноги якомусь спритному джинові, який випадково проходить повз. І, звичайно ж, за своєю мрецькою звичкою, не можуть вимовити жодного пристойного слівця, що хоч трішки додало б цікавості тому смертельно небезпечному становищу, в якому ти опинився.
2
Еріду — місто Семи Храмів, біле, мов кістка, що сяє посеред зелених полів. Одне з найдавніших людських міст. Свого часу його зикурати сягали вище, ніж злітає сокіл, а запах прянощів з його ринків вітри розносили аж до Урука й до моря… Згодом річка змінила свою течію, земля висохла, люди змарніли й стали жорстокі, їхні храми обернулися на порох, і самих їх разом з їхнім минулим забули всі, крім таких духів, як я. Ну, звичайно, не забували про них і чарівники, коли жадоба золота брала гору над страхом…