Караванник їхав на чотири верблюди попереду, тож Ашмірі довелося докласти зусиль, щоб наздогнати його.
— Мерщій! Треба поспішати!
Караванник вирячив очі:
— Що таке? Що сталося?
— Твої біси… випусти їх! І джинів теж, якщо вони в тебе є! Тут хтось причаївся…
Караванник завагався лише на мить, а тоді обернувся, щоб виголосити закляття. Аж тут у його верблюда влучила чорно-синя блискавка. Спалахнуло темно-синє полум'я, караванника разом з верблюдом відкинуло вбік і розтрощило об скелі. Ашміра знову зойкнула й затулила руками обличчя від розжареного вітру. Її верблюд з переляку став дибки; вона відкинулася назад, мало не впавши на землю, проте встигла ухилитись убік, ухопившись за повіддя. Вчепившись однією рукою за жердину балдахіна, дівчина повисла на ній, хилитаючись над землею. Верблюд борсався й вибрикував; щосили закинувши голову, Ашміра розгледіла тіні, що кружляли в небі. На дно ущелини посипались вогняні блискавки.
Знову пролунали вибухи, а далі — вереск, стогін, перелякані крики. Ущелину заповнило відлуння — здавалося, ніби ці звуки лунають зусібіч. Дим застеляв дівчині очі. Її верблюд хотів був розвернутися, та новий вибух попереду змусив його майнути назад до бескету. Шалено вчепившись у повіддя однією рукою, а другою підтягнувшись на жердині, Ашміра все ж таки зуміла сісти в сідло — на щастя, її не розтрощило об каміння. Тримаючись за луку сідла, вона витягла з-за пояса срібний кинджал.
Десь серед диму на дорогу важко сідали чорні тіні; люди й тварини репетували з болю й страху. Ашміра чіплялася за свого оскаженілого верблюда і озиралася на всі боки. Нарешті вона зуміла втихомирити його й відступила назад, у тінь високих скель. Причаївшись у закутку, вона чекала, поки довкола літали вогняні стріли й лунали передсмертні крики. Вона дістала з торбини ще два кинджали, витягла з-під убрання срібний ланцюжок і повісила собі на груди.
Серед диму щось заворушилося — й виступили обриси чогось нелюдського, що наближалося до неї. Ашміра націлилась і стрімко кинула кинджал. Пролунало гучне клекотіння, щось коротко спалахнуло — тінь зникла.
Дівчина приготувала другий кинджал. Час минав; дим почав розвіюватись.
До неї великими стрибками наближалася друга тінь. Підскочивши до Ашміри, вона зупинилась і обернула голову. Ашміра напружилась, націлила кинджал; кров аж стугоніла в її вухах.
Дим розвіявся. З нього виринуло чудовисько з головою плазуна, зі скривавленою шаблею в трипалій лапі.
Ашміра стиснула свій ланцюжок і виголосила закляття сили. Жовті осяйні кола полинули вперед і вдарили чудовисько: воно здригнулось, проте не відступило. Вирячилось на неї, вишкірилось і повільно хитнуло головою. А далі зігнуло ноги й стрибнуло на дівчину, ласо роззявивши рожеву пащу.
14
Тиша та спокій — це головне, що можна сказати про пустелі. Вони надають тобі змогу перепочити від щоденного життєвого тягаря. А коли цей «тягар» складається з сімох розлючених джинів і господаря-чарівника, якого от-от поб'є грець, то кілька сотень тисяч квадратних миль піску, скель, вітру й пустища — саме те, що тобі треба.
Від моєї не дуже приємної зустрічі з Соломоном у Єрусалимі минуло вже три дні. Здавалося б, цього досить, щоб нарешті заспокоїтися, забути про свої образи й злобу..
Досить? Аж ніяк!
Хаба не тямив себе з люті — зрозуміло, адже цар так принизив його перед колегами й послав ловити якихось розбійників, тож про спокійне двірське життя доведеться забути! Щоправда, я не сказав би, що Хабі було так уже скрутно: мандрував він летючим килимом — з подушками, запасом винограду й рабом-фоліотом, що тримав над ним парасольку. Ночував він у чорному шовковому шатрі з ліжком та запашною ванною. І все ж таки без упину сердився й нарікав на мене[37]!
Однак найбільше мене дивувало й тривожило те, що Хаба — крім тієї невеличкої прочуханки на будівництві — навіть не покарав мене. Це так було на нього несхоже, що я мимоволі схвилювався; я знав, що його гнів спаде на мене у найбільш неочікувану для мене мить, і тому чекав цього постійно. Я пильно стежив і за ним, і за його тінню, проте ніякого лиха зі мною так і не сталося.
Тим часом мої товариші-джини так само нарікали на мене — через те, що їхнє безпечне, передбачуване життя на будівництві храму змінилося пошуками небезпечних джинів серед безводних пустищ. Я намагався доводити, що винищення розбійників більше пасує нашій шаленій вдачі, ніж будівництво, проте у відповідь мене лаяли, кляли і врешті просто перестали звертати на мене увагу. Ксоксен, Тівок і Бейзер узагалі не розмовляли зі мною, решта відповідали коротко й сердито. Тільки Фекварл хоч трохи співчував мені — надто вже йому не припав до душі той кар'єр. Він, щоправда, теж кілька разів покепкував з мене, та загалом більше не займав.
37
Це було видно з його лютих поглядів і з того, як зверхньо він поводився, коли я опинявся поряд. Це все, звичайно, дрібниці, але я — дуже вразливий джин і все це помічаю. А те, що він раз по раз стискав кулаки й кляв моє ім'я, прикликаючи всіх єгипетських богів смерті, лише підтверджувало мою думку.