Я вирячився на це видиво. Тінь голови на скелях залишалася цілком нерухомою.
Я поволі позадкував, і тінь тут-таки полинула вперед, уздовж вигину бескети, струменіючи вздовж, немовби чорна вода. Наближаючись, вона росла: ось з'явилися довгі руки з тонкими пальцями, що тяглися просто до мене…
Я задкував дедалі швидше, спотикаючись на нерівній дорозі.
Тінь росла й витягалася далі у довгу чорну дугу з чіпкими руками, обличчя її видовжувалось, ніс і підборіддя стали зовсім уже химерними, величезний рот роззявлявся все ширше й ширше…
Я опанував себе й зупинився. Між моїми пальцями спалахнуло полум'я.
У повітрі наді мною залопотіли крила. Тінь здригнулась; примарні пальці, що тяглися до мене, зупинилися. За якусь мить тінь полинула назад, зменшуючись до своїх звичайних пропорцій. Далі скулилася ще дужче й пропала.
Хтось кахикнув у мене за спиною. Я озирнувся, тримаючи напоготові Вибух, і побачив череваня-нубійця, який умостився на скелі, заклопотано обтрушуючи кігтями з плечей лід, що залишився на них після польоту, й дивився на мене з байдужою усмішкою. Крила він носив у традиційному стилі месопотамських джинів — оперені, але на дві пари, як у метелика.
— Чого хвилюєшся, Бартімеусе? — запитав Фекварл.
Я приголомшено вирячився на нього. Далі знов обернувся і втупився в дорогу. Бескети були тихі й мовчазні — просто світло й тінь, і нічого більше. Жодна тінь не мала знайомих обрисів і не ворушилася.
Блакитний вогонь, що струменів по моїх пальцях, зашипів і згас. Я розгублено почухав потилицю.
— Ти, здається, знайшов щось цікаве, — провадив Фекварл.
Я й далі не озивався ані словом. Нубієць обійшов мене й пильно оглянув наслідки битви на дорозі.
— Щось тебе раніше так не лякали калюжі крові й купки піску, — зауважив він. — Не дуже гарне видовище, проте все ж таки не Кадеш[38]. Випадало бачити й гірше.
Я досі спантеличено озирався довкола. Жодного руху не було помітно, окрім клаптів лахміття, що лопотіло серед каміння.
— Здається, не вижив ніхто… — Фекварл підійшов до понівеченого тіла посеред дороги, копнув його сандалею й реготнув. — Ану, Бартімеусе, зізнавайся: що ти зробив з цим бідолахою?
Це нарешті повернуло мене до тями:
— Я його так і знайшов! На що це ти натякаєш?
— Годі, Бартімеусе! Хіба я не знаю твоїх дрібних уподобань? — відповів Фекварл, підійшовши і ляснувши мене по плечу. — Заспокойся, я жартую. Мені відомо, що ти не відгризатимеш мерцям голови!
Я рвучко кивнув:
— Дякую. Авжеж, не став би.
— Наскільки пригадую, тобі до смаку соковиті сіднички?
— Еге ж. Це поживніше.
— Будь-що, — провадив Фекварл, — рани старі. Він лежить тут відучора, інакше я нічого не тямлю в мерцях[39]!
— Магія довкола теж стара, — додав я, оглядаючи розкидані рештки. — Здебільшого Вибухи — і досить потужні, хоч подекуди трапляються й Судоми. Нічого надто вже майстерного — так собі, груба робота.
— Гадаєш, це утуку?
— Мені здається, що так. Я знайшов слід — великий, але для африта замалий.
— Нарешті ми натрапили на слід, Бартімеусе! Я запропонував би негайно вирушити до господаря і все розповісти йому, та погляньмо правді в очі: тебе він не слухатиме.
Я ще раз озирнувся. Говорячи про Хабу, я тихо сказав:
— Зі мною щойно трапилась химерна річ. Ось ти, коли прилетів сюди, не помітив нікого, крім мене?
Фекварл хитнув своєю блискучою головою:
— Та ні, ти був однісінький, хіба що схвильований… А що таке?
— Нічого. Просто мені здалося. що Хабина тінь… — я зупинився й вилаявся. — Де там, у біса, здалося — я чітко бачив, що вона тяглася до мене, сюди! Щойно! А тут з'явився ти, й вона втекла.
Фекварл насупився:
— Справді? Це вже погано.
— Чому?
— Це означає, що я врятував тебе від огидної долі… Тільки, будь ласка, Бартімеусе, нікому про це не кажи! Не псуй мені репутацію! — він замислено потер собі підборіддя. — Дивно, що Хабі спало на думку напасти на тебе тут, у глушині. Чому тут, а не в таборі? Навіщо йому ховатися? Цікаве, нівроку, питаннячко…
— Я дуже радий, що воно цікавить тебе! — зіпнув я. — Мені воно цікавим аж ніяк не здається!
Нубієць вишкірив зуби:
— А чого ж ти хотів? Правду кажучи, мені дивно, що ти досі живий: за оту історію з бегемотом Хаба досі не тебе гнівається. І це, якщо не брати до уваги твою особисту вдачу… Цих двох причин цілком досить, щоб тебе прикандичити.
Я скоса позирнув на нього:
— Моя вдача? До чого тут вона?
38
Кадетська битва — великий бій між єгиптянами на чолі з Рамзесом Великим і хетами на чолі з царем Муваталлісом, що відбулася 1274 року до Христа. Ми з Фекварлом бились тоді в різних підрозділах фараонового війська і, зокрема, брали участь в останній атаці, під час якої фараонова армія взяла в «кліщі» й витіснила з бойовища ворожих утуку. Той день уславився багатьма великими подвигами — і не тільки моїми. Навіть через два століття це бойовище було повне вибілених сонцем кісток.