— Ти ще й питаєш! Я, Бартімеусе, бував у бувальцях, але таких духів, як ти, більше не зустрічав. Що вже ґулі[40] погані, та й лярви[41] — теж, у них усіх огидні манери, але вони, присягаюся Зевсом, хоча б не перебаранчають розмов і не зневажають старших і могутніших, як це робиш ти! Правду кажучи, вже сам твій вигляд може збісити навіть найрозважливішого духа!
Чи то через пережитий струс, чи через надто вже самовдоволену його пику мені урвався терпець. По моїх руках побігло блакитне полум'я, і я розлючено ступив до нього. Фекварл зневажливо пирхнув. Довкола його товстих долонь замерехтіли зелені блискавки.
— Навіть і не думай! Нічого в тебе не вийде!
— Он як, приятелю? Зараз я нагадаю тобі…
Аж тут я зупинився. Блакитне полум'я зненацька згасло. Фекварл опустив руки водночас зі мною. Ми мовчки заціпеніли посеред дороги, стоячи один проти одного й нашорошуючи вуха. Обидва ми відчули одне й те саме: майже непомітну зміну рівнів і слабкі, проте чіткі поштовхи. Відчуття було знайоме, і його джерело містилося десь недалеко.
Це був виклик. Хтось викликав джинів.
Ми разом знялися в повітря, забувши про сварку. І разом змінили подобу. Два орли: перший — гладкий, негарний, другий — справжній взірець пташиної краси, — злетіли над бескетами. Ми закружляли над пустелею, огорнутою світло-бурим спекотним маревом.
Я перевірив вищі рівні, де кольори не такі яскраві, й переможно заклекотів. На півдні над землею рухались кілька вогників. То, очевидно, були духи, які прямували туди, де торговий шлях проходив через ущелину між голими скелями.
Орли без жодного слова розправили свої крила. Пліч-о-пліч ми помчали на південь, до шляху.
15
Невдовзі Соломоновим шляхом уже прямували два бородані-подорожні. Один — молодий і гарний, другий — гладкий і розкуйовджений; обидва запорошені після багатьох миль дороги. На обох було фарбоване вовняне вбрання, обидва несли за плечима важкі торбини. Обидва спирались на міцні дубові патериці.
Туп-туп, туп-туп… — ми з Фекварлом щосили вдавали з себе кволих, зморених людей. Щоб приховати свою справжню міць, ми змінили подобу на п'яти рівнях і застосували Мороку на двох інших, замаскувавши власну природу.
Згорблені від утоми подорожні простували на південь, здіймаючи куряву і оглядаючи чорні бескети обабіч дороги. Ми ще в небі здогадалися, що тут, серед скель, мусить бути найкраще місце для засідки — якщо, звичайно, комусь хочеться її влаштувати.
От ми з Фекварлом і надумали влаштувати невеличку засідку.
Десь нагорі ховалися джини, яких ми помітили здалеку, проте поки що вони не виявляли явних ознак присутності. Усе було тихо — лише два стерв'ятники часом з'являлись у небі. Я поглянув на них — здається, справжні. Я потупив очі; ми втомлено прямували далі.
Посередині хребта бескети розходились, і дорога вела до трохи ширшої ущелини, яку оточували осипи, увінчані зубчастими базальтовими виступами.
Самотні й беззахисні подорожні вперше зупинилися. Фекварл удав, ніби порається зі своєю торбиною. Я теребив собі бороду й, примружуючи очі, озирався на всі боки.
Тиша.
Міцніше стиснувши в руках патериці, ми рушили далі.
Позаду, десь між бескетами, зашурхотіли камінці. Ми навіть не обернулись у той бік.
Десь на середині осипу камінці загримотіли гучніше. Фекварл почухав свій схожий на бульбу ніс. Я заходився тихенько насвистувати.
На дорогу впало щось важке, заляскали кігті. А ми собі простували вперед, нічого не помічаючи від утоми.
Зашелестіла луска. Засмерділо сіркою. Ущелину зненацька затягло мороком. Демонічний регіт…
Ну, тепер, мабуть, пора!
Ми з Фекварлом обернулись, виставивши бороди й піднявши патериці, готові до бою, — і нікого не побачили.
Ми поглянули вниз.
Біля наших ніг стояв наймізерніший з усіх, яких ми будь-коли бачили, фоліотик. Помітивши, що його викрили, він заціпенів на половині кроку. Він був в огидній подобі землерийки, вбраної в завелику туніку. Його волохата лапка стискала зброю, схожу на виделку для грінок.
Опустивши патерицю, я вирячився на нього. Він вибалушив на мене свої великі карі очі.
На всіх сімох рівнях землерийка мала однаковий вигляд, хоча на сьомому, правду кажучи, в неї були ще й ікла. Я здивовано хитнув головою: невже це те саме чудовисько, що влаштувало таку різанину отам, на шляху?
— Віддавайте всі цінні речі й готуйтеся до смерті! — запищала землерийка, махнувши виделкою. — І мерщій, будь ласка! Бо там з іншого боку наближається караван, тож я хочу швидше позбутися ваших трупів і прилучитися до товаришів!
40
Ґуль — один з нижчих різновидів джинів; живе на кладовищі й харчується тим, що викопує з могил.
41
Лярва — досить бридкий різновид біса з величезними пласкими ступнями, що ходить завжди крадькома. Він переслідує подорожніх по тихих місцях, пошепки кличе їх і веде назустріч смерті.