Ми з Фекварлом перезирнулися. Я підняв руку:
— Пробач, можна в тебе дещо спитати? На кого ти працюєш? Хто тебе викликав?
Землерийка набундючилась:
— Мій господар служить цареві Едомеї! А тепер давайте сюди свій непотріб. Я не хочу, щоб він заляпався кров'ю!
— Але ж едомеї — друзі ізраїльтян! — заперечив Фекварл. — Навіщо їхньому цареві бунтувати проти великого Соломона?
— Якого Соломона? Того, який щороку вимагає з царя величезну данину, від якої едомейська скарбниця спорожніла, а люди ремствують під тягарем податків? — землерийка стенула плечима. — Якби не Перстень, який носить Соломон, Едомея давно пішла б на нього війною! От і доводиться розбійничати потихеньку. Гаразд, годі вже про політику, поговорімо краще про ваш сумний кінець…
Я поблажливо всміхнувся:
— Хвилинку. Перевір-но вищі рівні…
Сказавши це, я трохи змінив свою подобу. На першому рівні я залишився запорошеним подорожнім з патерицею. Однак на вищих рівнях людина зникла, замість неї з'явилося дещо інше. Фекварл вчинив так само. Хутро в землерийки зненацька посивіло й стало дибки. Вона затремтіла так, що її виделка аж загула.
— Стривайте, зараз поговорімо про це… — пробурмотіла вона, бокуючи.
Я вишкірився ще ширше:
— Про що вже тут говорити!
Я махнув рукою. Патериця зникла, й з моєї долоні вилетів Вибух. Землерийка відсахнулася; земля під її ногами спалахнула багряним полум'ям. Підскочивши, землерийка штрикнула одного з нас своєю виделкою; з її кінчика вийшов кволий зелений промінець, що тут-таки вдарив у землю, боляче вколовши Фекварлу пальця. Фекварл застрибав на одній нозі, лаючись на всі боки, й виставив Щит. Землерийка, запищавши, вдарилась об землю й помчала світ за очі. Я послав їй навздогін кілька Судом, від яких зі стін ущелини посипалося каміння.
Нарешті землерийка майнула за брилу й вистромила звідти лапку з виделкою. Дрібні зелені блискавки сипались на нас і, вдаряючись об наші Щити, з сичанням згасали. Фекварл жбурнув у неї Судомою: брила розлетілася на купу камінців. Землерийку відкинуло назад, хутро на ній закурилося димом. Вона впустила виделку, голосно вилаялась і полізла осипом нагору.
— Лови її! — гукнув Фекварл. — А я перейму її з того боку!
З руками в хмарах диму, з розпатланою бородою і розхристаною мантією я вискочив на кам'яну плиту, перескочив з неї на сусідню брилу й застрибав з каменя на камінь. Мої ноги ледве торкалися землі; я хутко наздоганяв буру цятку, що відчайдушно повзла осипом. З моїх пальців злетіла блискавка — вона пішла в землю, підкинувши мене ще вище.
Землерийка видряпалась на край бескету; на мить її волохатий силует з'явився на тлі неба. Далі вона майнула геть — мій Вибух пролетів на волосинку від неї.
Я тут-таки виростив собі крила — оперені, сліпучо-білі, двома парами, як у метелика[42]. Крила розгорнулися, змахнули в повітрі, і я злетів над гребенем висохлого, наче порох, бескета, назустріч сонцю, яке зігрівало мою сутність. Десь далеко внизу, спотикаючись, шкутильгала нерівним схилом землерийка. А недалеко звідти я побачив чотири шатра, що стояли в неглибокій улоговині, оточені купами всякого добра; тут-таки я помітив чорне згарище від багаття, трьох млявих верблюдів, припнутих до чавунного стовпчика, й чимало інших слідів людського перебування.
Власниками всього цього добра були троє людей (очевидно, едомейських чарівників, хоч для мене, правду кажучи, всі тамтешні племена — на один копил) в убраннях бурого й жовтавого кольору, з патерицями в руках, узуті в запилюжені сандалі. Вони стояли під шатрами в затінку, нерухомі, спокійні й зосереджені. Вони дивилися в інший бік, на протилежний кінець хребта, за яким ховався черговий вигин торгового шляху.
Вереск землерийки привернув їхню увагу: вони обернулись, побачили, як вона шкутильгає до них, а навздогін за нею із небес, невблаганно і мстиво, спадаю я.
Люди зарепетували й кинулися урозсип. Один з них вигукнув ім'я духа. З ущелини за хребтом долинув клич у відповідь — низький і тривожний.
Це вже ставало цікавим.
Я кинувся з висоти вниз, вивільнюючи всю лють, що накопичилась у мені за весь час мого рабства. З моїх пальців злетіла вервечка вогняних блискавок, що встромились тут і там у землю. Каміння розлетілося на шматки, земля й пісок пирснули в яскраво-блакитне небо. Землерийка нарешті дістала удар у свою волохату спину і розсипалася на тисячу жалюгідних іскринок.
З ущелини піднялися дві масивні постаті. Обидві, як і я, мали роздвоєні на ассирійський штаб крила; обидві, як і я, прибрали людську подобу. Щоправда, голови в них, на відміну від мене, були набагато химерніші, щоб легше наганяти страх на своїх жертв при дорозі.
42
Може, занадто модерні — в тогочасному Німруді то був останній крик моди. Біле пір'я, щоправда, дуже незручне для бою — швидко брудниться, — зате з ним ти маєш вигляд справжнього небожителя: суворий, гарний, холодний і байдужий. Це особливо корисно, коли полюєш за людьми: часом вони, вирячившись на тебе, геть забувають про втечу.