Найближчий до мене, утуку з лев'ячим писком, стискав у руці скривавлений спис[43]. Його товариш, із головою бридкого, мордатого, зморшкуватого варана, тримав шаблю. З моторошними криками й лопотінням крил обидва стрімко полинули на мене.
Я, звісно, міг легко вбити їх, якби хотів, проте волів насамперед покінчити з їхніми господарями[44].
Кожен з едомейських чарівників повівся згідно зі своєю вдачею. Перший заметушився, кінець кінцем заплутався в убранні і впав на найближче шатро. Не встиг він підхопитись, як мій Вибух перетворив його на вогняну кулю. Другий виявився стійкішим: він дістав з торбини, що лежала біля вогнища, довгу й вузьку скляну рурку. Коли я кинувся до нього, він переламав рурку об камінь і спрямував обламаний кінець на мене. З рурки вилетів струмінь масної чорної речовини і, спершу подавшись назад, стрімко помчав у мій бік, наче рибальська волосінь. Я спрямував на нього Темний Вузол, який перехопив струмінь посередині і з гучним плямканням поглинув його. За струменем потяглася скляна рурка та чарівник, який її тримав: за мить їх теж засмоктало у Вузол, який тут-таки перетравив сам себе й зник.
Після смерті едомея, що настала через кілька секунд після того, як він зник у Вузлі[45], утуку з лев'ячою головою переможно скрикнув, перетворився на смолистий дим і розвіявся. Вараноголовий утуку, що явно був слугою третього чарівника, нікуди не подівся: вимахуючи шаблею, він обірвав мій вільний політ серією лютих випадів, від яких я ухилявся, як тільки міг.
— Ну, чому ти не вбив спочатку мого? — зітхнув утуку, рубонувши мене по грудях.
Я відлетів убік й, перекинувшись у повітрі, стрімко полинув угору:
— Я робив, що міг! А ти, може, краще припиниш мене штрикати?
Утуку ухилився від моєї Судоми й знову махнув шаблею:
— Ти ж знаєш, що я не можу…
— Авжеж, знаю!
Ухилившись від наступного удару на якихось кілька дюймів, я полинув ліворуч, далі — до землі й промчав між двома шатрами. Тоді знову злетів у повітря, оглянув схил, шукаючи третього чарівника, й ледве встиг помітити, як щось буро-жовтаве майнуло біля входу до улоговини.
Сповнений убивчих намірів, з утуку, що мчав навздогін за мною, я майнув за бескет услід за едомеєм, наче шуліка чи якийсь інший хижак, що переслідує мишу.
Чарівник поспіхом шкандибав униз по каменях, спотикаючись і ковзаючи. Убрання його задерлось вище від колін, сандалі він загубив. Чарівник дивився собі під ноги, цілком зосередившись на схилі. Він жодного разу не озирнувся — знав, що за ним на сліпучо-білих крилах женеться смерть.
За ним, на дорозі, я побачив ще чимало цікавого: масивну постать Фекварла, що боровся з третім утуку (той мав цапину голову з довгими рогами), ще двох утуку, що лежали поряд мертві, і трупи верблюдів та людей, розкидані довкола по обвугленій землі, мов непотрібне ганчір'я.
Війнуло вітром. Я побокував, проте запізно — і відчув різкий біль: шабля утуку встромилась мені в кінчик крила, відтяла кілька махових пір'їн й ущент зіпсувала мою дивовижну симетрію. Утративши рівновагу і всі свої літальні якості, я впав на осип, незграбно гепнувся на сідниці й покотився вниз.
На мене одразу налетів утуку, ладний швидше мене добити. Щоб затримати його (а це непросто, коли котишся з гори, — спробуйте самі, якщо не вірите!), я жбурнув через плече Розслаблення. Закляття влучило прямісінько в нього: утуку вмить утратив силу, його порухи стали мляві й повільні. Він упустив шаблю, крила його обвисли. Смикаючи не до ладу руками й ногами, він упав на землю й покотився вслід за мною.
Ми мчали вниз у супроводі лавини каміння.
Ми вдарились об тверду землю пустельної дороги.
Ми ледве сіли.
Ми перезирнулись — і обидва підняли руки. Я виявився спритніший: мій Вибух розніс утуку на шматки.
Шматки його сутності попадали на землю, засипавши мертвотно-сухе каміння й скелі, наче життєдайний дощ. Я важко піднявся на ноги посеред шляху, обтрусив порох зі своїх синців та саден і розправив крила, відчуваючи, як ущухає мій бойовий запал.
Ліворуч від мене повільно й болісно давав собі раду Фекварл, який нарешті впорався зі своїм цапоголовим супротивником. З глибокої рани на його грудях сочилася блискуча сутність, проте загалом він був цілий.
Що ж, непогано! Ми вдвох подолали п'ятьох утуку й двох — із трьох — едомейських чарівників[46]. Проблему розбійників на Соломоновому шляху було вирішено.
43
Напевно, землерийка, попри свої численні вади, не збрехала нам: в ущелині чигали ще на якихось подорожніх.
44
Зазвичай це найрозумніша тактика. В несподіваній битві з іншим духом ти не маєш змоги оцінити його вдачу. Твій супротивник може бути бридкий і мерзотний, чи лагідний і симпатичний, чи певною мірою той та інший водночас. Достеменно тобі відомо лише одне: він не бився би з тобою, якби йому не наказали. Тож завжди набагато розумніше знищити господаря, помилувавши його раба. Маючи справу з утуку, можна сміливо припустити, що за вдачею вони скидаються на пару тхорів, які гризуться в мішку, проте описаний мною принцип можна застосувати й до них.
45
В таких випадках завжди відбувається невелика затримка в часі. Мене завжди цікавило, що бачить або відчуває жертва за ці кілька секунд там, у нескінченній порожнечі Вузла.