Выбрать главу

Я впер руки в боки і поглянув на дівчину:

— Це ти зробила?

— Я — жриця храму Сонця з благословенного Гім'яру. Демони-раби цього чоловіка знищили моїх супутників. Як я могла залишити його живим?

— Ну, було б непогано, якби він прожив трохи довше. Соломон напевно захотів би з ним зустрітися…

Попри все своє розчарування, я мимоволі поглянув на дівчину з повагою. Жриця вона чи ні, а влучити в рухому ціль, не сходячи з верблюда, — це справді майстерно, хоч визнавати цього вголос я не збирався.

Фекварл теж роздивлявся на дівчину, ще й досить-таки замислено. А тоді кивнув головою в її бік:

— Що вона там каже? Звідки вона?

Дівчина почула й різко промовила:

— Кажу вам ще раз, демони: я — жриця храму Сонця, посланниця великої…

— З Гім'яру вона, — пояснив я.

— А де цей Гім'яр?

— Десь, ніби, в Аравії.

— …великої цариці з володарного дому Гім'яру! Від імені всього нашого народу я вимагаю…

— Зрозуміло… — Фекварл поманив мене вбік. — Я тут подумав: якщо вона не ізраїльтянка, то заборони на неї не поширюються, еге ж?

Я почухав свою бороду:

— Твоя правда…

— А до Єрусалима вона поки що не увійшла…

— Не увійшла.

— До того ж вона молоденька, апетитна…

— Демони! Ви чуєте мене?!

— Дуже апетитна, — погодився я. — Та й легені в неї хороші.

— А ми з тобою, Бартімеусе, трішки втомилися після тяжкої роботи…

— Демони! Вислухайте мене нарешті!!!

— Правду кажучи, ми обидва добряче зголодніли…

— Демони!!!

— Стривай-но, Фекварле, — я обернувся й мовив арабській дівчині: — Чи не зробиш ти ласку більше не говорити цього слова? «Демон» — це термін надто принизливий[47]. Він ображає мене. До нас слід звертатись, наприклад, «вельмишановний джин», чи «величний дух», чи якось так іще. Згода? Дякую.

Дівчина вирячила очі, проте нічого не сказала. Цс вже було добре.

— Пробач. Фекварле. На чому ми зупинилися?

— Ми обидва зголодніли, Бартімеусе. Хіба не так? Ніхто ж ні про що не дізнається… А потім ми з перемогою повернемося до господаря. Проти ночі вже будемо на Храмовій горі, посідаємо біля вогнища… А Хаба тим часом поверне собі Соломонову ласку, відпустить оту свою тінь і помилує твою мізерну шкуру. Що ти на це скажеш?

Пропозиція справді була непогана, особливо те її місце, де йшлося про тінь.

— Гаразд, — погодився я. — Литки будуть мої!

— Ну, це вже нечесно! Хто сьогодні вбив більше утуку?

— А ти тоді візьмеш собі все інше. Ще й верблюда на додачу.

За цією веселою суперечкою ми обернулися до дівчини й побачили, що вона дивиться на нас згори так люто, що навіть Фекварл скулився. Вона стягла з голови хустку, і її волосся розсипалося довкола стрункої шиї. Обличчя її було моторошно безжурне. Тоненькі руки згорнуті на грудях, а пальці значуще постукували по рукаву. Худенька, розкуйовджена, в обсмаленому вбранні, на неоковирному верблюді під пошкодженим балдахіном, вона все одно мала досить сили, щоб зупинити нас обох.

— Шляхетні духи, — промовила вона залізним голосом, — я вдячна вам обом за те, що ви допомогли мені в цій біді. Без вашого своєчасного втручання я напевно загинула б, як ці бідолашні торговці — мої нещодавні супутники. Нехай вознесуться їхні душі до царства бога Сонця, бо вони були мирні люди! А тепер вислухайте мої слова. Я — посланниця і особиста представниця цариці Гім'яру, й мені треба якнайшвидше потрапити до Єрусалима, щоб поговорити з Соломоном, царем Ізраїлю. Моя місія надзвичайно важлива. Від її успіху залежить дуже багато. Тому я вима… прошу вас допомогти мені, щоб моя подорож завершилась якнайскоріше. Допоможіть мені в цій справі, і я постану перед вашими господарями — хай там хто вони такі, — й попрошу, щоб вони звільнили вас від рабства, в якому ви нині перебуваєте, й відправили вас назад до Великої Безодні[48], звідки ви з'явилися! — Вона піднесла руку до неба. — Присягаюся на цьому перед богом Сонця й священною пам'яттю моєї матері!

Запанувала лунка тиша. Фекварл нетерпляче потер руки:

— Ну, годі! З'їмо її, та й квит!

Я завагався:

— Стривай. Хіба ти не чув, що вона сказала? Вона допоможе нам здобути волю!

— Не вір жодному її слову, Бартімеусе! Вона ж людина. Всі люди брехливі!

вернуться

47

Насправді вона користувалася давнім аркадським словом «рабішу», що початково означало просто «надприродна істота». Проте, як і пізніший грецький термін «демон» (що виник кількома століттями пізніше), воно надто часто вживалося як принизливе узагальнення, яке могло мати на увазі як біса з прищуватими сідницями, так і величного дотепного джина.

вернуться

48

Велика Безодня — не найкраща і не найприємніша назва для Іншого Світу, яку мені доводилося чути. Проте вона, на жаль, досить поширена. Насправді наш світ аж ніяк не подібний до безодні: він не має глибини (як і інших вимірів) і зовсім не темний. Одначе це цілком у дусі людей — приписувати нам власні уявні страхи, тоді як усі справжні жахіття походять саме з людського світу.