— Ну-бо, — обізвався я, висячи на стіні, — невже серед вас немає жодного, з ким варто було б побалакати?
Вільною рукою я жбурнув через залу грудку плазми, й під ногами в одного з мерців розверзлася безодня. Щойно він ступив крок, як безслідно зник у ній. Я шарпонувся вгору, відштовхнувся від склепінчастої стелі й приземлився прямісінько на голову статуї бога Енкі в дальньому кінці зали.
Ліворуч від мене вилізло з ніші муміфіковане тіло. На ньому були лахміття раба, іржаві кайдани й так само іржавий ланцюг на висохлій шиї. Риплячи суглобами, тіло стрибнуло на мене. Я смикнув за ланцюг — і його голова відлетіла геть. Я спіймав її ще до того, як тіло впало на землю, й жбурнув у живіт іншому запорошеному мерцеві, акуратно перебивши йому хребет.
Зіскочивши зі статуї, я опинився в самісінькому центрі храмової зали. Тепер мерці тяглися до мене зусібіч; їхнє вбрання було тонке й примарне, наче павутиння, а на зап'ястках висіли бронзові обручі. Ті, що були колись людьми — чоловіками й жінками, рабами й вільними, вельможами й послушниками, представниками всіх станів суспільства Еріду, — насувалися на мене, клацаючи зубами й наставляючи жовті гострі нігті, ладні розтерзати мою сутність.
Я чемної вдачі, тож привітав їх як личить: Вибух — ліворуч, Судоми — праворуч. Рештки давніх людей весело посипалися на керамічні рельєфи з зображеннями шумерських царів.
Це дало мені змогу трохи перепочити. Я роззирнувся.
За двадцять вісім секунд, що минули відтоді, як я увірвався сюди крізь стелю, мені ще жодного разу не випадало нагоди спокійно оглянути обстанову, хоча дещо було зрозуміло вже з самого початку завдяки декору і загальному устрою храму. По-перше, то був храм Енкі— бога води, про що свідчили і статуя, і численні барельєфи по стінах із зображенням самого цього бога з його почтом — рибами та водяними зміями, — і храм цей було покинуто десь із півтори тисячі років тому[3]. По-друге, за всі століття відтоді, як жерці запечатали двері й покинули місто, дозволивши піскам пустелі вільно замітати його, крім мене, сюди ніхто не заходив. Про це свідчили шар пороху на підлозі, незаймана кам'яна брила, що затуляла вхід, завзяття вартових-мерців і — найголовніше — фігурка, що лежала на вівтарі в дальньому кінці зали.
То була фігурка водяного змія — втілення Енкі, — надзвичайно майстерно вилита з щирого золота. Вона виблискувала в світлі Спалахів, які я розкидав на всі боки, щоб освітити залу, а її рубінові очиці люто жевріли, наче жарини. Фігурка, мабуть, була безцінна вже просто як твір стародавнього мистецтва, але це ще не все. В ній пульсувала химерна магічна аура, помітна на вищих рівнях[4].
Чудово. Що ж, так я й зроблю. Візьму цю змію й накиваю п'ятами.
— Вибачте, вибачте… — я чемно проштовхувався крізь натовп мерців, часом жбурляючи в них яскравими Пекельними Вогнями. Проте з вузьких ніш у стінах лізли все нові й нові мерці. Здавалося, що їм не було кінця, проте я прибрав подобу юнака, тож мої рухи були легкі і впевнені. За допомогою заклять, стусанів та поштовхів я потроху просувався до вівтаря…
І побачив там нову пастку.
На четвертому рівні золотого змія затуляла сітка з тоненьких смарагдових ниток. Навіть мені, джинові, було непросто побачити ці нитки[5]. Вони здавалися цілком безпечними, втім зачіпати їх мені аж ніяк не хотілося. Шумерські вівтарні пастки будь-що краще обминати.
Зупинившись перед вівтарем, я замислився. Так, я знав способи знешкоджувати такі нитки і міг легко позбутися їх, проте для цього потрібно було хоч трохи часу й місця…
Зненацька я відчув гострий біль. Поглянувши вниз, я помітив, що один з найогидніших мерців (за життя він, схоже, слабував на численні хвороби шкіри, тож муміфікація пішла йому лише на користь) підкрався до мене і встромив зуби в сутність мого передпліччя.
Оце-то сміливець! Він, безперечно, заслуговував на особливу ласку. Я по-дружньому засунув руку йому між ребра і розрядив там невеличкий Вибух, спрямований угору. Давненько я не застосовував цієї витівки, і вона мене потішила так само, як і раніше. Череп мерця підскочив угору, наче корок із пляшки, хряснув об стелю, двічі відскочив від стін і врешті — отут мені вже стало не до сміху — гепнувся на підлогу біля вівтаря, розірвавши смарагдове павутиння.
3
Досвідченим оком я розгледів пізньошумерський стиль (десь 2500 років до Христа) з ледь помітними впливами давньовавилонського декадансу, хоча рештки тіл, що кружляли довкола, заважали мені належно оцінити його.
4
Сім рівнів буття накладаються один на одного, як невидимі шари прозорого паперу. Перший із цих рівнів містить усе, пов'язане з повсякденним світом, а решта шість приховують магію — таємні закляття, духів-спокусників, забуті стародавні чари. Відомо, що розум та здібності істоти можна оцінити за тим, скільки рівнів вона спроможна бачити: найкращі з джинів (такі, як я) бачать сім рівнів; фоліоти та вищі біси — чотири; коти — два; блохи, глистюки, люди, міль тощо — один.
5
Звичайно, для людських очей охоронні закляття завжди невидимі, проте плином часу нитки вкриваються дрібними порошинками, що робить їх ледь помітними й на першому рівні. Це на руку кмітливим злодіям-людям. Скажімо, давньоєгипетський розкрадач поховань на ім'я Сенджі Войовничий змушував навчених кажанів тримати малесенькі свічки над тими частинами підлоги, які видавалися йому підозрілими, — це дозволяло йому бачити ледь помітні тіні від запорошених ниток і таким чином щасливо обходити пастки. Принаймні саме так він казав мені незадовго до своєї страти. Очі в нього були тоді цілком щирі, але навчені кажани… Їй-право, не знаю!