— Авжеж, людина… Тільки щось таке в ній є! Ніби схожа чимось на Нефертіті…[49]
— Ніколи не зустрічався з нею, — буркнув Фекварл. — Я тоді, якщо пам'ятаєш, перебував у Мікенах. Та й що тобі до неї? Я голодний!
— Як на мене, краще зачекати, — наполягав я. — Може, вона замовить за нас словечко перед Хабою…
— Гадаєш, він її послухає?
— Або, може, перед Соломоном…
— Та годі тобі! Хто її до нього пустить!
Він, напевно, мав рацію, та я досі був злий на Фекварла за його давні кпини — й тому затявся.
— І це ще не все! — провадив я. — Вона — свідок нашої битви!
Фекварл замислився, та врешті хитнув головою:
— Нам не треба свідків. Вистачить і трупів.
— Вона назвала нас «шляхетними духами»!
— Яке це має значення?! — Фекварл нетерпляче гаркнув і ступив у бік дівчини, проте я непомітно підійшов І перейняв його. Він зупинився, вибалушивши очі й випнувши вилиці.
— Вічна твоя проблема! — зіпнув він. — Розкис через якусь людину — тільки через те, що в неї довга шия й залізний погляд!
— Хто розкис? Я?! Та я зжер би її вмить! Але ж вона може допомогти нам — от у чому річ! А твоя вічна проблема, Фекварле, що ти ніяк не вгамуєш свій апетит! Жереш усе, що тільки бачиш: дівчат, смердючих комашок, поховальних бісів[50] — усе, що завгодно!
— Я ніколи ще не куштував поховального біса!
— Б'юся об заклад, що куштував!
Фекварл тяжко зітхнув:
— То ти даси мені вбити її чи ні?
— Ні!
Він з огидою заломив руки:
— Хоч посоромився б! Ми ж раби, не забувай, — раби таких самих людей, як оце дівчисько! Хіба вони робили нам хоч яке-небудь добро? Ні! Будівництво та війни[51] — ось для чого ми потрібні їм ще з часів Уру! І це ніколи не скінчиться, Бартімеусе, — невже ти не розумієш? Ми з ними — вічні вороги, з усіма, не лише з чарівниками. Усі ці дурнуваті селяни, їхні плаксиві дружини, верескливі діти — вони нічим не кращі за Хабу й таких як він. І це дівчисько — теж! Вони б охоче, без жалю кинули нас усіх у Вогонь Лиха, якби їм не треба було мурувати нові фортеці, копати нові канали чи вбивати бовдурів з якогось чужого племені!
— Я нічого цього не заперечую! — вигукнув я у відповідь. — Але ж треба бути практичними, користуватися нагодою! А це — наша нагода! Ти ж так само, як і я, не хочеш повертатися до кар'єру. А це дівча, можливо… Ну, куди ти зібрався?
Фекварл, наче скривджене дитя[52], обернувся й попрямував геть.
— Якщо вже вона тобі так подобається, — обізвався він, — то залишайся з нею! А я полечу до Хаби. Побачимо, як вона зуміє випросити нам волю. Може, й твоя правда, Бартімеусе. А може, ти ще пошкодуєш, що не зжер її, поки була змога! — З цими словами він загорнувся в плащ із багряного полум'я й полинув у небо, назустріч сонцю, вилаявшись на прощання — так, що по самотніх ущелинах посипалося каміння.
Я обернувся й поглянув на мовчазну дівчину.
— Ну, — сказав я, — ось ми з тобою й сам на сам.
17
— Ну, — сказав демон, — ось ми з тобою й сам на сам.
Ашміра застигла в сідлі, відчуваючи, як піт струменіє її скронями й тече потилицею. Серце її так відчайдушно билося об ребра, що вона була певна: демон от-от це побачить чи помітить тремтіння рук, які вона навмисне поклала на коліна, щоб це приховати. «Нізащо не показуй ворогам свого страху, — так навчали її старші охоронниці, — нехай їм здається, що ти рішуча й незворушна, що тебе неможливо злякати». Вона щосили намагалася, щоб її обличчя залишалося байдужим, а дихання — рівним. Холодно відвернувшись, вона стежила за кожним порухом демона. Її пальці трималися за кинджал, схований під убранням.
Їй випала нагода побачити силу цієї істоти, коли та знищила іншу — подібну собі — спалахом сліпучого полум'я, і розуміла, що цей демон, якщо захоче, так само легко може знищити її. Він, як і ті чудовиська, що напали на неї в ущелині, був набагато небезпечніший за тих духів, яких їй доводилось викликати під час навчання, чи кволих демонів гірських племен. Це, мабуть, якийсь африт, а може, й марид. Найкращим захистом від нього тепер було срібло: закляття хіба що розсердили б його, а їй нітрохи не стали б у пригоді.
Демон, проте, й без того був помітно роздратований. Він поглянув на небо, де його товариш уже перетворився на вогняну цятку над обрієм, і тихо вилаявся. Далі люто копнув ногою, взутою в сандалю, камінець, який полетів аж на той бік ущелини.
Ашміра чудово знала, що вищі духи можуть прибирати будь-яку подобу, щоб певніше дурити чи підкорювати тих, хто їх бачить. Знала вона й те, як нерозумно зважати на їхній вигляд. Однак цей демон мимоволі привертав її увагу. На відміну від тих страхіть, що напали на караван, від свого власного товариша — той, здавалося, тільки хизувався своєю люттю, — цей дух ховав свою підступну вдачу під привабливим образом.
49
Нефертіті — улюблена дружина фараона Ехнатона, народилася близько 1340 р. до Христа. Розпочала з того, що народжувала дітей, а закінчила тим, що правила імперією. До того ж їй дуже пасували царські головні убори. Одне слово, краще з нею не сперечатися.
50
Поховальні біси — дрібні, гладкі, світлошкірі духи, яких єгипетські жерці використовували для бальзамування трупів великих і славетних людей. Ці біси — фахівці з найменш апетитних процесів муміфікації, як-от виколупування мозку чи наповнення поховальних посудин. На смак вони дуже віддають сумішшю для бальзамування. Принаймні так мені розповідали.
51
Будівництво та війни: часом нам доводиться перестрибувати від першого до другого, що вельми незручно. Якось біля брами Урука мені довелося самому битися з трьома ґулями. Ґулі були озброєні шпичастими булавами, вогненними списами й двосічними срібними сокирами. А я? Будівельною кельмою.