— Еге ж, вона була гарненька, хоч і худорлява, — додав він. — Я тут задумався, Бартімеусе: чи не надто ти довіряєш зовнішнім рисам? Вибач мені, але ж це дурість, особливо для джина, що змінює свої подоби одну за одною!
Недоладний хор грубих голосів підтвердив, що решта шість бісів згодні з цим твердженням. Ми всі прибрали бісівську подобу почасти через те, що на пласкому даху Хабиної вежі істотам більшого розміру було б затісно, та найголовніше — тому, що ця подоба пасувала до нашого спільного настрою. Часом тобі приємно з'являтись у подобі гордовитого лева, стрункого воїна чи усміхненого повнощокого дитинчати, однак випадають часи, коли ти втомлений, роздратований і тобі лоскоче ніздрі запах смалених верблюдів, отоді й хочеться бути хіба що понурим бісом з прищавими сідницями.
— Смійтеся собі на здоров'я, — буркнув я, — та я досі вважаю, що спробувати було варто!
Дивна річ, проте я справді так думав, хоч усі слова Фекварла виявились чистісінькою правдою. Авжеж, її зусилля замовити за нас хоч слівце були мізерними; авжеж, вона втекла від нас разом з нашим мерзенним господарем, навіть не озирнувшись. І все ж таки я не шкодував, що помилував цю арабську дівчину. Чимось вона припала мені до душі.
І аж ніяк не своєю красою — хай там що торочив Фекварл. Радше своєю самовладою, холодною щирістю, з якою вона розмовляла зі мною. І тим, як вона слухала — непорушно, уважно, всотуючи кожне слово. І своєю явною цікавістю до Соломона та його Персня. І своїми ухильними відповідями щодо географії Гім'яру[53]. І ще — не останньою мірою — тим, що спромоглася вижити під час засідки в ущелині. Більше ніхто з каравану не залишився живим — а вони мали з собою і амулети, і все інше[54]!
Дівчина може скільки завгодно казати, що це кинджал допоміг їй затримати утуку в останню вирішальну мить, проте я знаю, що річ не тільки в тім! По-перше, вона залишила ще один кинджал у голові едомейського чарівника — це свідчить принаймні про її уміння майстерно вправлятися з цими кинджалами. По-друге, по той бік дороги я знайшов і третій кинджал, встромлений у м'який пісковик аж по держак. Отже, його кинули з неабиякою силою, та найцікавіше не це, а те, що довкола нього на скелі була велика пляма сутності. Нехай та пляма була бліда, розпливчаста, однак моє пильне око все ж таки помітило обриси розкинутих рук та ніг, рогів та крил, і навіть роззявленого з подиву рота.
Може, то був і не утуку, але будь-що — певний джин, і дівчина рішуче поквиталася з ним. Одне слово, в ній було більше, ніж здавалося на перший погляд.
А на жрицях я, до речі, так-сяк знаюся. Відтоді, як я замолоду служив лютій старшій жриці з міста Ур — допомагаючи їй у храмових ритуалах, беручи участь (проти своєї волі) в масових жертвоприношеннях собак та рабів і врешті-решт поховавши її в глибокій, викладеній оливом могилі[55], — я бачив чимало всіляких жриць. Байдуже, чи то були оточені розкошами вавилонянки, чи менади, що з виттям гасали між кущами в Греції, — будь-що то були суворі літні дами, чарівниці високого рівня, ладні щомиті штрикнути сутнісним списом бідолаху-джина за будь-яку дурницю, скажімо, за те, що ти мимоволі перекинув їхній зикурат чи невдало покепкував з їхніх литок.
Одна тільки риса ніколи не була притаманна жрицям — доблесть у битвах.
Звичайно, жриці Південної Аравії можуть бути зовсім інші. Мені не дуже знайомі ті краї, тож я не можу тут нічого сказати. Одначе будь-що слід визнати, що жриця Кіріна, яка нібито прибула з далекого царства Гім'яр, видавалася помітно цікавішою й загадковішою, ніж прості, буденні мандрівники, які щодня приїздили до Єрусалиму. Тож загалом я радів, що врятував її.
Проте, як справедливо зауважив Фекварл (хоч він міг би сказати це й стисліше), цей шляхетний вчинок не приніс нам жодної користі. Нічого не змінилося. Вона полетіла собі, ми залишились у рабстві, й вічні зорі по-давньому холодно сяяли над нашими головами[56].
Місяць піднімався вище, й людський гомін по вулицях помалу вщухав. Міські брами давно вже було зачинено, а тепер зачинялись і вечірні ринки. Жителі Єрусалима розходилися по домівках, щоб відпочити й відновити розтріпану матерію свого життя. У вікнах мерехтіли світильники, на кожному розі сяяли Соломонові чаклунські вогні, незліченні димарі курилися пахощами баранини, часнику і сочевиці — не бозна-як приємно, та все ж таки краще за сморід від згорілих верблюдів.
Гурток бісів, що скупчився на вершині Хабиної вежі, нарешті припинив реготати, шкірити зуби й вимахувати хвостами; ми вже збиралися перейти до обговорення впливу релігії на регіональну політику Східного Середземномор'я, коли між нами пролунав якийсь химерний писк.
53
Місто Сафар справді є в Гім'ярі — це я чудово знаю, бо кілька разів пролітав над ним, вирушаючи по яйця птаха Рух для різних фараонів. Тільки ніяке це не «скельне місто», а звичайнісіньке провінційне містечко, й дівчина це напевно мала знати.
54
Це я, звісно ж, кепкую. З усіх цих амулетів, правду кажучи, користі мало: це просто шматочки срібла, підвішені на котячих кишках у рямцях з верболозу. Жителі пустель полюбляють вимахувати ними з будь-якого приводу, відганяючи нечисту силу. Можливо, який-небудь надто вже кволий дух і злякається їх. Та якщо йдеться про захист від справжнього джина, тут вони нічим не кращі, скажімо, за зубну щітку з шоколаду. Джин просто повинен триматись якнайдалі від срібла, й воно не завадить йому розчерепити голову власникові амулета.
56
Зоряне небо своєю глибиною й безмежністю почасти нагадує так само безмежні простори Іншого Світу. Ясними ночами численні духи сидять по вершинах гір чи по дахах палаців, дивлячись на небо. Інші ж злітають якнайвище, перевертаючись і кружляючи так, щоб вир зірок нагадував мінливі дива нашого рідного світу… Часом я й сам робив так — за доби свого перебування в Урі, — проте мене швидко огортав смуток. Тому нині я намагаюсь якнайменше дивитися на зорі.