Ось що значить розважатися, не закінчивши роботи!
Рівні буття здригнулися. Мені це здалося лише слабеньким поштовхом, проте в Іншому Світі цей поштовх пролунав, як удар грому.
На мить я заціпенів: стрункий смаглявий юнак у білій пов'язці на стегнах роздратовано стежив за тим, як ворушаться обірвані смарагдові нитки. Далі, вилаявшись арамейською, єврейською та кількома іншими мовами, стрибнув уперед, ухопив фігурку й поспіхом позадкував.
За моєю спиною купчилися мерці. Я навмання жбурнув у них Потоком, і їх розкидало на всі боки.
Нитки біля вівтаря вже не ворушилися. Вони швидко розпливались, утворюючи на кам'яних плитах чи то калюжу, чи то портал. Калюжа досягла мерця на підлозі, і його голова поволі провалилася в неї — в небуття, геть із цього світу. Запала тиша. Калюжа спалахнула всіма барвами Іншого Світу — тільки далекими, приглушеними, ніби крізь брудне скло.
Її поверхня здригнулася. Щось наближалося…
Швидко обернувшись, я подумки виміряв відстань до отвору в стелі, через який потрапив сюди: крізь нього ще й досі струменів потривожений пісок. Проритий мною хід уже, напевно, завалився; щоб вибратись із храму, знадобиться час, а саме його мені і бракувало. Вартове закляття діє швидко…
Я знехотя подивився на портал. Поверхня калюжі розтягалася далі. Звідти виринули дві величезні зелені руки з блискучими прожилками. Лабети з гострими пазурами вхопилися за кам'яні плити, м'язи напружились — і в цьому світі з'явилося моторошне тіло. Голова його була людською[6], з довгими хвилястими пасмами чорнявого волосся. Далі з'явилися вишукані груди з тієї самої зеленої речовини. Все решту було зібране, як то кажуть, звідусіль потрошку. Оплетені м'язами ноги були звірячі — лев'ячі або ще від якогось великого хижака, — проте закінчувались вони орлиними кігтями. Сідниці чудовиська, на щастя, прикривала спідничка, крізь дірочку якої стримів довгий, страхітливий хвіст скорпіона.
Поки істота вибиралася з порталу, в залі панувала зловісна тиша. Навіть мерці, що залишились, принишкли.
Прибулець мав голову шумерського володаря — з витонченими рисами, смаглявою шкірою й локонами чорного блискучого волосся. Губи — повні, чотирикутна борідка змащена олією. Тільки очі скидались на чорні діри, пробиті в плоті. Ці діри вирячились на мене:
— Овва, Бартімеусе! Чи не ти потривожив пастку?
— Привіт, Наабаше. Боюся, справді я.
Істота позіхнула так, що аж затріщали суглоби:
— Ой, ну навіщо ти зробив це? Ти ж знаєш, як жерці ненавидять злодіїв… Вони твої кишки на шлейки поріжуть! Чи то пак… не вони, а я…
— Здається мені, Наабаше, що жерцям давно вже байдуже до тутешніх скарбів.
— Та невже? — Чорні діри оглянули храм. — Еге ж, тут давненько не підмітали… Скільки ж часу відтоді минуло?
— Більше, ніж ти гадаєш.
— Але ж закляття діє по-старому, Бартімеусе! І нічого ти з цим не зробиш! «Поки камінь стоїть на камені й живе наше місто…» Далі ти знаєш! — хвіст скорпіона здригнувся з сухим тріском, і з-за плеча в Наабаша визирнуло блискуче чорне жало. — Що це в твоїх руках? Чи не священний змій часом?
— Я ще не дивився як слід. Спочатку треба розібратися з тобою.
— Он як? Чудово, чудово! Ти завжди був спритний, Бартімеусе. Спритніший, ніж личить твоєму рангові. Я й не пригадаю, щоб когось частіше, ніж тебе, бичували. О, як бісила людей твоя непоштивість! — Шумерський володар посміхнувся, вишкіривши два ряди гострих зубів. Лев'ячі ноги трохи ворухнулись, уп'явшись орлиними кігтями в камінь. Я бачив, як напружилося його тіло, ладне будь-якої миті стрибнути, і не зводив з нього очей. — То кому ж ти дошкуляєш нині? — провадив Наабаш. — Чи не вавилонянам? Востаннє, як я пам'ятаю, саме вони плекали якісь задуми. Вони завжди були ласі до золота Еріду..
Чорноокий юнак пригладив свої кучері. Я кволо всміхнувся:
— Кажу тобі: часу минуло більше, ніж ти гадаєш!
— Більше чи менше — мені байдуже! — вже тихіше відповів Наабаш. — Робота є робота. Священний змій залишиться тут, у серці храму. Його сила — не для невігласів!
Раніше я про цього змія ніколи не чув. Так собі — типовий шматок старого брухту, через який воюють між собою давні міста; блискуча золота цяцька. Проте цікаво все-таки знати, що ж ти поцупив.