— Гаразд, — сказав він чарівникові, — я готовий! Бувай, Бартімеусе. Подумай над тим, що я сказав!
На цьому ми й розпрощалися. Тільки-но Фекварл опинився в середині пентакля, як чарівник кахикнув і заходився читати закляття Звільнення.
То був єгипетський варіант короткого шумерського оригіналу — як на мене, трохи задовгий і надто розцяцькований, але хоч як я дослухався, нібито все було як слід. Та й Фекварл поводився як треба: тільки-но закляття було дочитано, як біс у колі радо загорлав, підскочив — і зник із цього світу[59]. Почулося кволе відлуння, стогін, що долинув із сутнісних кліток, а далі — тиша.
Фекварл зник. Фекварл був вільний.
Мені цього було досить. Одним потужним стрибком біс опинився в колі. Трохи загаявшись лише задля того, щоб зневажливо тицьнути рукою в бік Ґезері, який люто тупився на мене з тіні, — я стрепенувся, гордовито загорнув чуба вгору й нарешті обернувся до чарівника.
— Гаразд! Я готовий!
Хаба переглядав папірус, що лежав перед ним на письмовому столику. Він, здається, про щось замислився.
— Так, так, Бартімеусе… хвилинку.
Я ще безжурніше розташувався в пентаклі: широко розставив криві ноги, впер кігтисті лапи в боки, закинув голову й випнув уперед усі свої підборіддя. Я чекав.
— Я готовий! Будь-якої миті! — повторив я.
Чарівник навіть не підняв голови:
— Так, так…
Я знову перемінив позу, згорнувши руки на грудях. Хотів був розставити ноги ще ширше, однак передумав.
— Я досі тут! — нагадав я.
Хаба підняв голову: його очі зблиснули серед синьо-зеленкуватого мороку, наче в павука.
— Так, твоя правда, — сухо й задоволено відповів він. — Ти досі тут. Усе мусить відбутись успішно…
Я чемно кахикнув:
— Я дуже радий. Відпусти мене скоріше й берися собі спокійно до роботи… чим би ти там не займався…
Тут я замовк. Цей блиск у його великих блідих очах мені не подобався.
Чарівник знову розтяг свої тонкі губи в посмішці й подався вперед, міцно вчепившись нігтями в столик, ніби хотів пробити слонову кістку наскрізь.
— Бартімеусе з Урука, — тихо промовив він. — Невже ти думаєш, що після всього завданого мені клопоту — після того, як ти налаштував проти мене самого царя Соломона так, що мене відрядили до пустелі ловити розбійників, після того, як ти напав на бідолаху Ґезері тоді, на будівництві, після того, як ти без упину виявляв своє зухвальство й непокору, — невже ти думаєш, що після цього я просто так відпущу тебе на волю?
Якщо вже таким чином ставити питання, це й справді було б трохи дивно.
— Але ж розбійники… — заперечив я. — Це ж завдяки мені!
— Якби не ти, — відповів чарівник, — мені б до тих розбійників було байдуже.
Це, звісно, теж була правда.
— Гаразд, — мовив я, — а як щодо жриці? Ти ж казав, ніби…
— Так, так, чарівна Кіріна! — посміхнувся Хаба. — Та, яка щиро вірить, ніби просте дівча з якоїсь глушини може так просто прийти й побалакати з Соломоном! Сьогодні вона бенкетуватиме в моєму товаристві й чудуватиметься дивовижам палацу, а завтра — якщо Соломон, можливо, буде заклопотаний і не матиме часу прийняти її, — я умовлю її погуляти зі мною. Може, вона зійде сюди. Може, вона забуде про свою дипломатичну місію. Хтозна? Так, рабе, я обіцяв їй, що відпущу тебе на волю, — нехай так і буде. Тільки на прощання, щоб відшкодувати весь той клопіт, якого ти мені завдав, зробиш мені останню ласку.
Його рука пошукала серед бганок убрання, дістала щось біленьке, блискуче й показала цю річ. То була пляшечка. Кругленька пляшечка завбільшки з дитячий кулачок. Її було зроблено з товстого прозорого кришталю — ограненого, мерехтливого, оздобленого скляними квітами.
— Подобається, еге ж? — запитав чарівник. — Це єгипетський гірський кришталь. Знайшов у гробниці.
Я поміркував:
— Квіти ніби зайві… Несмак!
— Гм… Що ж, за доби третьої династії смаки й справді були невибагливі, — погодився Хаба. — Хоча тобі, Бартімеусе, нема про що турбуватися. Тобі не доведеться роздивлятись на них, адже сам ти будеш усередині. Оця посудинка, — сказав він, повертаючи пляшечку так, щоб грані блищали яскравіше, — стане твоїм домом.
Моя сутність скулилася. Малесеньке горлечко пляшечки відчинилося переді мною, наче відкрита могила. Я знервовано ковтнув:
— Трохи замала…
— Мене вже давно цікавить закляття Нескінченного Ув'язнення, — провадив Хаба. — Як ти, Бартімеусе, невдовзі переконаєшся, це те саме закляття Звільнення, тільки замість того, щоб повернути демона до його рідного виміру, воно переносить його до якоїсь матеріальної в'язниці. В отих клітках, — він указав позаду себе на моторошні споруди, що громадились за колонами, — нидіють мої колишні слуги, що їх я «відпустив на волю» таким самим чином. Я міг би зробити це й з тобою, однак пляшка буде корисніша. Запечатавши тебе всередині, я подарую тебе цареві Соломону на знак моєї від даності. Ти поповниш його зібрання дивовиж. Скажу йому, що ця річ називається «могутній в'язень» чи якось так. Це припаде йому до смаку. Можливо, коли йому набриднуть двірські штукарі, він вряди-годи роздивлятиметься крізь скло на твої спотворені риси, а може, просто запхає тебе якнайдалі разом з іншими цяцьками й ніколи більше до рук не візьме… — Чарівник стенув плечима. — Гадаю, мине принаймні століття, перш ніж хтось зламає печатку й випустить тебе на волю. Будь-що тобі вистачить часу пошкодувати за своє зухвальство і непокору, поки твоя сутність поволі розкладатиметься.
59
На мить, коли сутність Фекварла скинула з себе земні обмеження й набула безмежних можливостей Іншого Світу, на сімох рівнях з'явились одразу сім Фекварлів, трохи зсунуті один щодо одного. Видовище було дивовижне, проте я не дуже придивлявся до нього. Мені цілком вистачало одного Фекварла.