Аж тут — тінь при цьому навіть не поворухнулась, і ніщо не змінилось на жодному з рівнів — потужна сила вдарила мене в груди, наче порив урагану. Мене відкинуло на край кола, Я впав навзнак, на свої крила, й мене закрутило вихром, що ніяк не міг вгамуватись.
Нарешті мені вдалося сісти. Я спробував упорядкувати свої думки, обережно промацав свою сутність. Усе було гаразд. Отже, цей моторошний удар не був нападом. Проте насправді все було ще страшніше. Коли чарівник пішов, тінь просто втратила змогу приховувати свою природу й відкрила всю свою міць. Рівні довкола мене здригались від її потужності. Вона спалювала мене, наче холодне полум'я.
Це підтвердило те, що я вже і так знав: переді мною — надпотужне створіння.
Я поволі, важко піднявся на ноги. Тінь, як і раніше, дивилася на мене.
Позбувшися Завіси, що затуляла її, вона, одначе, не дуже змінилася. Вона досі залишалася подобою Хаби, хоч і набагато більшою за оригінал. Я побачив, як вона згорнула руки на грудях і недбало підібгала ноги. Там, де її кінцівки згинались, вона взагалі зникала з очей, бо була пласкою. Навіть темрява, з якої вона складалася, була тонка й напівпрозора, ніби зіткана з чорного павутиння. На нижчих рівнях вона практично зливалася з мороком, що панував у підземеллі, проте на вищих поволі проявлялась — і на сьомому видніла вже чітко.
Голова тіні — гладенький згусток зернистої темряви — трохи схилилася набік. Не маючи певних рис, вона при цьому зберігала вираз пильної уваги. Тіло трохи погойдувалось, наче факірова кобра, що виповзає з кошика. Ноги, що відділились від чарівника, звузилися до двох тонких ліній. Ступні зникли зовсім.
— Хто ти? — запитав я.
Вух тінь не мала, однак почула мене. Рота в неї теж не було, проте вона відповіла:
— Я Аммет — Її голос був м'який, наче шари пилу в гробниці. — Я марид.
Ось воно що! Марид! Що ж, гаразд — могло бути й гірше[60].
Юний воїн ковтнув слину. Через якусь злощасну витівку акустики цей звук пролунав на все підземелля — й далі відлунював від стіни до стіни, стаючи дедалі гучнішим. Тінь чекала. Істоти, ув'язнені в сутнісних клітках, принишкли.
Коли все нарешті вщухло, я усміхнувся — хоч моя усмішка була, мабуть, дещо силувана — і низько вклонився.
— Радий познайомитися, пане Аммете, — мовив я. — Я вже віддавна захоплено спостерігав за тобою і радий, що нарешті мені випала нагода поговорити з тобою сам на сам. Нам слід багато що обговорити.
Тінь не відповіла нічого, вона, здається, перечитувала папірусовий сувій. Довга примарна рука витяглась уперед і поставила кришталеву пляшечку в центрі кола, біля самісіньких моїх ніг.
Я трохи позадкував і кахикнув:
— Як я щойно сказав, нам слід багато що обговорити, щоб не діяти поспіхом. Насамперед дозволь мені викласти свою думку. Я визнаю, що ти — могутній дух, і схиляюся перед твоєю силою. Звісно ж, мені й на думку не спаде у будь-чому змагатися з тобою![61]
Звичайно, це було чистісіньке підлабузництво. Те саме, яким я лише сьогодні докоряв отій дівчині. Проте зараз гордощі були недоречними. Думка про те, що мені кілька десятиліть доведеться просидіти в кришталевій пляшечці, вкрай дратувала мене, і я ладен був зробити цій тіні ароматичний масаж, якби це допомогло мені врятуватися.
Проте я сподівався, що до цього не дійде. Мені здавалося, що я бачу вихід.
— Так, ти великий, а я малий і безсилий, — провадив я, — проте все ж таки між нами є дещо спільне, авжеж? Ми обидва — раби цього мерзенного Хаби, вкрай огидного навіть для чарівника. Озирнися довкола! Подивися, що він коїть із духами, що опинились під його владою! Дослухайся до зітхань і стогону, що сповнюють це злощасне підземелля! Ці сутнісні клітки — така мерзота!
Поки я виголошував цю чудову промову, тінь пильно дивилася на мене. Я помовчав, надаючи їй змогу висловити свою згоду, проте вона так само по-зміїному погойдувалась туди-сюди, не кажучи ані слова.
— Ні, звичайно, ти не можеш не коритися Хабиним наказам! — провадив я. — Це зрозуміло. Ти — такий самий раб, як і я. Тільки перш ніж ув'язнити мене в цій пляшечці, подумай ось про що. Моя майбутня доля справді моторошна, але чи вона гірша за твою власну? Так, я буду жалюгідним в'язнем, але ж і ти в'язень, і коли чарівник повернеться, ти знову опинишся в нього під ногами й повзатимеш за ним у бруді й поросі! Хаба щодня й щоночі топчеться по тобі! Таке поводження розлютило б навіть біса, що вже казати про величного марида! Пригадай Ґезері, — мене дедалі дужче захоплювала ця розмова, — потворного, підлого фоліота, який зухвало розкошує на своїй хмаринці, поки тебе тягають услід за ним по камінню! Щось тут не так, друже Аммете. Будь-кому зрозуміло, що це викривлена ситуація, й саме нам слід її виправити!
60
Гірше, одначе, бути вже не могло. Духи, могутніші за маридів, справді існують і часом навіть з'являються на Землі, сіючи безлад і лихо, проте їх викликають лише компанії надто вже зарозумілих чи просто божевільних чарівників. Себелюбці на зразок Хаби (хоч він теж, безперечно, був і зарозумілий, і божевільний) не спроможні самі давати раду таким могутнім слугам. А от маридом можна сяк-так керувати. Той факт, що Хаба, на додачу до Аммета, мав у себе на службі ще вісім джинів — якщо не рахувати дрібноти на кшталт Ґезері, — свідчить про те, який він був могутній. Соломонові без його Персня загрожувала б серйозна небезпека.
61
Низькі, огидні лестощі — й водночас чистісінька правда. Якщо ви — джин середнього рівня (коли хочете знати точніше — четвертого), то ситуація така: ви можете бути безцеремонним зухвальцем і скільки завгодно давати жару іншим джинам (я вже не кажу про фоліотів та бісів) без будь-якої кари. Ви можете скільки завгодно жбурляти в них Вибухами й підсмажувати їм сідниці Пекельним закляттям, коли вони розбігаються навтікача. За безвихідної ситуації ви можете навіть позмагатися з афритами, якщо застосуєте свою надзвичайну кмітливість і зіб'єте їх з пантелику — так, щоб вони не помітили небезпеки. А от із маридами — ні. Мариди — істоти з вищої ліги, їхня сутність надто велика, а сила — надто потужна. Хай там скільки Вибухів, Судом чи Вихорів ви застосуєте, мариди легко їх поглинуть. А тим часом самі вони чинять нечесно: стають, скажімо, завбільшки з вежу, хапають вас та інших джинів за шкірку — наче селянин, що смикає моркву, — й зжирають вас цілком. Мені випадало таке бачити. Тож ви самі розумієте, що битися з Амметом мені аж ніяк не хотілося — хіба що зовсім уже не буде куди подітися.