Визначити вираз обличчя істоти, яка взагалі не має цього обличчя, досить важко. Проте мені здалося, що тінь занурилась у глибокі роздуми. Я підбадьорився й подався вперед, до краю обсидіанового кола, ближче до тіні й далі від кришталевої пляшечки.
— Обговорімо наше спільне становище відверто! — щиро запропонував я. — Якщо уважніше подивитись на формулювання цього закляття, можливо, ми знайдемо спосіб його обійти! Якщо нам пощастить, я буду врятований, а ти вийдеш на волю — і ми разом знищимо твого господаря!
Тут я помовчав — не задля того, щоб перевести подих (я не дихаю), й не тому, що в мене закінчилися переконливі докази (їх у моєму запасі завжди тисячі), а тому, що я був спантеличений і розчарований: тінь досі мовчала. Я говорив цілком розважливо, проте постать, що височіла наді мною, залишалась незворушною й так само погойдувалась туди-сюди.
Витончене обличчя юнака впритул наблизилося до обрисів тіні. Я обрав тактику «проникливої щирості», додавши до неї дрібку «захопленого ідеалізму».
— Мій приятель Фекварл, — вигукнув я, — каже так: «Лише разом ми, духи, спроможні подолати людську підступність!» Тож доведімо, що це правда, друже Аммете. Спробуймо разом відшукати в твоєму заклятті лазівку, якою ми могли б скористатися. І тоді, ще до кінця цього дня, ми знищимо нашого ворога, розіб'ємо його кістки й висмокчемо з них мозок![62]
Мої останні слова розлетілися відлунням між колонами — так, що чаклунські вогні аж замерехтіли. Тінь знову нічого не відповіла, проте її волокна потьмяніли — напевно, від якогось сильного невисловленого почуття. Може, це й добрий знак… хоч так само він міг бути й поганим.
Я трохи позадкував.
— Може, тобі не до смаку кістковий мозок, — поспіхом додав я, — проте в цілому ти напевно поділяєш мої почуття… Ну, що скажеш, Аммете, мій друже й товаришу по рабству?
Аж тут тінь нарешті заворушилася. Вона вислизнула з-за столика й поволі подалася вперед.
— Так… — прошепотіла вона. — Так, я — раб…
Красень-юнак, якого увесь цей час мучила невідомість, хоч він щосили намагався не показувати цього, зітхнув із полегшенням.
— Оце чудово! Молодець, Аммете! А тепер ми з тобою…
— Я — раб, що любить свого господаря.
Запала тиша.
— Пробач, — сказав я нарешті, — ти говориш так тихо й моторошно… я щось не розчув. Мені здалося, ніби ти…
— Я люблю свого господаря.
Тепер уже настала моя черга замовкнути. Я обережно задкував, а тінь далі насувалася на мене.
— Стривай-но, ми справді говоримо про одну й ту саму людину? — запитав я. — Про такого собі Хабу? Лисого бридкого єгиптянина? З очима, як ті плями на брудній ганчірці? Не може бути… Ой! Здається, таки може…
Тонка рука, зіткана з чорних ниточок, зненацька витяглася, гострі пальці схопили мене за горлянку й підняли в повітря, трохи придушивши. Марид легко стиснув мою шию так, що вона стала тонша за стеблинку лотоса. Очі в красеня-юнака вирячились, голова набрякла, ноги роздулися.
Рука тіні піднесла мене впритул до обрисів голови. Голова, як і раніше, залишилася достеменною подобою Хаби: і форма, й нахил — усе.
— Послухай-но, джинчику, — прошепотіла тінь, — дозволь мені дещо пояснити тобі…
— Будь ласка, — прохрипів я, — пояснюй.
— Тобі слід знати, — заговорив Аммет, — що я служу своєму любому Хабі вже багато років — відтоді, як він був блідим худорлявим юнаком, учнем жерців у підземеллях Карнака. Я був першим великим духом, якого він викликав потай, усупереч священним правилам жрецтва[63]. Я був разом з ним, поки він набував сили, поки його міць зростала; я стояв біля його плеча, коли він задушив верховного жерця Венеґа біля вівтаря й забрав собі його магічний кристал, який носить і нині. Коли мій господар змужнів, його вплив у Єгипті був досить великий — і, безперечно, зріс би ще більше. Ще трохи — й самі фараони схилилися б перед його волею.
— Усе це дуже цікаво, — промовив я набряклими вустами, — тільки важко чути тебе, коли половину моєї сутності здушено в моїй голові… Може, хоч трохи відпустиш мене?
— Проте слава Єгипту давно занепала, — провадила тінь, ще міцніше стиснувши мені шию. — Нині Єрусалим засяяв яскравіше за нього, бо тут перебуває Соломон зі своїм Перснем. Тому мій господар прибув сюди — служити трону Соломона, а згодом — і цей день неодмінно настане — добитися й більшого… І впродовж усіх цих літ мовчазного чекання я був з ним поруч.
62
Тут я перефразував давній бойовий клич, який ми, шумерські джини, вигукували, пересуваючи тарани по долинах. Шкода, що славетні старовинні пісні виходять із моди. Насправді я, зрозуміло, нічого такого робити не збирався: хіба я дикун? Хоча, правду кажучи, мозок з людських кісток вельми поживний. Він напрочуд бадьорить сутність. Особливо якщо взяти його свіженьким, трохи підсмажити, посипати сіллю й петрушкою… Гаразд, повернімося до нашої розповіді.
63
Навіть за найкращих часів ці правила були досить суворі. За доби фараона Хуфу послушників, які надто галасували, проходячи храмовою територією, згодовували священним крокодилам. Суть була в тому, що коли вже хлопчисько галасує, з цього мусить бути хоч якась користь. Адже крокодилів слід було годувати принаймні раз на місяць.