Аура марида гнітила мою сутність.
Перед очима мерехтіли недоладні спалахи. М'який голос лунав то тихше, то гучніше. А рука стискала шию дедалі сильніше.
— Так, Бартімеусе, твоя правда: увесь цей час я був його рабом. І я залишався рабом із власної доброї волі, бо Хабині бажання — це й мої бажання, його радощі — це й мої радощі. Хаба рано переконався в цьому, бо я допомагав йому в його експериментах, які він проводив у своїх особистих покоях, і теж бавився з в'язнями, яких він приводив. Ми однієї природи — він і я… Це ти пищиш?
Так, це пищав я, бо відчував, що непритомнію. Я вже ледве розумів, що він мені каже.
Тінь недбало махнула рукою і розчепила пальці. Я шкереберть полетів на середину кола, впав ниць на холодний обсидіан, трохи проїхав його поверхнею й залишився нерухомо лежати.
— Одне слово, — провадив голос, — не думай, ніби я поділяю твої жалюгідні думки. Хаба вірить мені. Я вірю йому. Насправді тобі, можливо, буде цікаво дізнатися: коли він викликає мене, то не сковує жорстокими кайданами заклять, а підносить мене й дозволяє перебувати з ним — як приятель і порадник, бо з усіх, хто живе на землі, я — єдиний його товариш. — У голосі марида вчувалися гордощі й безмежна пиха. — Він надає мені деяку волю, — говорив далі дух, — але за умови, що мої вчинки припадуть йому до душі. Часом я навіть сам беруся до справи. Пам'ятаєш нашу коротку зустріч тоді, в пустелі? Тоді я вирушив за тобою з власної волі, бо гнівався за збитки, яких ти завдав моєму любому господареві. Якби не Фекварл, я неодмінно зжер би тебе. І залюбки зробив би це й тепер. Однак мій дорогий Хаба засудив тебе до іншої долі, тож так воно й буде. Сідай, — наказала тінь, — і дай мені здійснити те, що велів мій приятель. Вдихни якнайглибше повітря цього підземелля, бо ти не знатимеш його смаку багато років.
Долинув шурхіт — Аммет вирішив ще раз простудіювати закляття на папірусі. Я в своєму колі сперся на тремтливі руки й поволі, горблячись, підвівся, поки моя сутність оговтувалась від завданого їй болю.
Нарешті я випростався й закинув голову. Волосся спітнілими пасмами падало мені на обличчя, з-під нього палали жовтим полум'ям мої очі.
— Послухай-но, — просичав я, — я теж не дуже вимогливий до себе. Часом не досягаю навіть власного ідеалу. Але — мордувати інших духів?! Тримати їх у полоні?! Це дещо нове! Такого я досі не чув! — Я підняв руку й витер краплю сутності, яка сочилася з мого носа. — Проте найдивовижніше, що це ще не найгірше! Головний твій злочин — навіть не це! — Я загорнув за своє гарне вухо розтріпане пасмо волосся й опустив руки. — Ти любиш свого господаря. Любиш свого господаря! Хіба може дух упасти до такого?!
Сказавши це, я підняв обидві руки й жбурнув найпотужніший Вибух просто крізь тінь — у колону за її спиною.
Аммет зойкнув. На мить його тіло розсипалося на безліч друзок і шматочків, що плутались і накладались один на одного, наче пласкі розкидані стрічки. Далі він знову зібрався докупи й став таким, як раніше.
Дві багряні Судоми зірвалися з розчепірених пальців. Одна пройшла вище, друга — нижче; обидві врізались у поверхню кола — камінь тріснув, уламки посипались дощем.
Проте юнака там уже не було. Я махнув крилами й сховався між колонами.
— Любиш свого господаря?! — повторив я. — Ти просто здурів!
З-за моєї спини долинув рев:
— Не втечеш, Бартімеусе! Підземелля запечатано!
— А хіба я тікаю?
Правду кажучи, я й сам знав, що приречений. На те був чи не десяток різних причин. Марид був надто дужий, щоб битися з ним, і надто спритний, щоб утекти від нього. Навіть якби мені дивовижним чином пощастило вислизнути звідси, навіть якби я втік на самісіньку Ліванську гору, Хаба все одно залишився б моїм господарем, а я — його слугою, тож він будь-коли міг приволокти мене назад, мов того скуленого пса на повідку. Його влада така, що коли вже він вирішив піддати мене Ув'язненню, то мені його не оминути. Тож не було жодного сенсу пручатися.
Проте перед тим, як станеться неминуче, я збирався ще дещо зробити сам.
«Ач, любить свого господаря!» — з огидою думав я, виписуючи петлі між колонами. Вогняні блискавки залпами вилітали з моїх рук, наче стріли з лави ассирійських лучників, і обпікали повітря, влучаючи в ціль. Столи трощилися на шматки, ножі та пінцети топилися й бралися бульбашками, а ями для муміфікації вибухали вогнем та піском.
— Любить свого господаря! — бурчав я, нищачи шафу з кістками й перетворюючи коштовні клинописні таблички на купу гарячого пороху[64]. — Ти диви! Як дух може до такого дійти?
64
Взагалі я не люблю палити книжки, це улюблена забава найгірших володарів в історії. Одначе зібрання магічних знань (таблички, сувої, а пізніше — томи з пергаменту й паперу) — це особливий випадок. Вони містять імена тисяч духів, щоб майбутні покоління чарівників могли викликати їх собі на догоду. Теоретично, якщо знищити їх усі, нашому рабству одразу настане кінець. Це, звісно ж, нездійсненна мрія, проте від знищення Хабиної бібліотеки мені полегшало на душі. Отака приємна дрібничка…