— Сила? — перепитав я. — Що ж то за сила?
Наабаш спочатку захихотів, а тоді сумно відповів:
— Нічого такого. Там усередині елементаль, що вивергає потоки води при натисканні цьому змієві на хвіст. Жерці виносили його з храму під час посухи, щоб підбадьорити людей. А ще пригадую, ніби там усередині є ще дві-три механічні пастки, щоб лякати грабіжників, яким заманеться відколупати з кігтиків смарагди. Бачиш, під кожним кігтиком — потаємні шарніри…
Тут я зробив помилку. Заколисаний спокійним Наабашевим голосом, я мимоволі позирнув на фігурку, яку тримав у руках, щоб розгледіти ті шарніри.
А саме це йому було й треба.
Тільки-но я відвів очі, як звірячі лапи зігнулися — й Наабаш умить пропав.
Я ледве встиг відскочити, як хвіст скорпіона розтяв своїм жалом навпіл плиту, на якій я стояв. На це мені спритності вистачило, та ухилитись від його руки не вдалося: здоровенний зелений кулак зацідив мені по нозі, щойно я злетів у повітря. Цей удар — разом з коштовним артефактом, досі затиснутим у моїй руці, — завадили мені виконати мій звичайний маневр, яким я так витончено користувався в подібних випадках[7]. Натомість я впав, боляче забився, перекотився через мерців, розкиданих по підлозі, й знову підхопився.
Наабаш тим часом велично випростався, обернувся до мене, нахилився, сперся людськими руками об підлогу й знову стрибнув. А я?
Я випустив Судоми у стелю в себе над головою і відскочив убік. Хвіст скорпіона знову розколов кам'яні плити, проте цього разу Наабаш не встиг розвернутись і дістати мене, бо на нього завалилася стеля.
П'ятнадцять століть над похованим храмом громадилися піски, тож услід за обваленою стелею на Наабаша полинув сріблясто-бурий каскад із кількох тонн піску, похоронивши бідолаху під собою. За інших обставин я затримався б, щоб як слід покепкувати з нього, проте я знав, що Наабаша не вдержить навіть ціла піщана гора. Пора було тікати.
За моїми плечима виросли крила. Я підкинув угору ще один Вибух, щоб звільнити собі прохід, і полетів крізь стелю й піщаний дощ назустріч ночі.
3
Уже світало, коли я повернувся до Єрусалима. Верхівки чарівницьких веж уже зарожевілись, і баня білокам'яного палацу Соломона сяяла, наче вранішнє сонце.
Вежу мого старого, що стояла нижче, біля Кедронської брами, ще оточувала тінь. Я підлетів до горішнього віконця, біля якого висів бронзовий дзвіночок, і подзвонив один раз — так, як мені було звелено. Мій господар забороняв своїм рабам заходити до нього без попередження.
Дзенькіт ущух. Мої широкі крила віяли прохолодним, свіжим вітром. Я ширяв у повітрі, милуючись в очікуванні краєвидом, що з'являвся з небуття. Долина була темна й мовчазна — така собі наповнена туманом яма, де завертала й зникала дорога. Унизу, біля брами, з'явився робочий люд, що вирушав у поля. Усі йшли поволі, спотикаючись об нерівні камені. На вищих рівнях було видно Соломонових шпигунів, що стежили за людьми: на бичачих ярмах їхали фоліоти, а в повітрі перекидалися бісенята й інша дрібнота.
Минали хвилини, й нарешті дивовижне відчуття — ніби тобі в єство вгородили з десяток списів — повідомило мене про виклик чарівника. Я заплющив очі, скорився — і вже за мить моя сутність відчула на собі задушливе тепло хазяйського житла.
На моє превелике щастя, старий вже встиг одягтися, незважаючи на ранню годину. Натовп ходячих мерців у храмі — це одне, а зморшкувате голе тіло господаря — зовсім інше. Він стояв напоготові в своєму магічному колі, і всі печатки та руни були по місцях. Диміли свічки з козячого лою; горщики з розмарином та ладаном аж забивали памороки солодкавим смородом. Я стояв посередині свого пентакля й пильно дивився на старого, тримаючи в своїх ніжних рученятах золотого змія[8].
Тільки-но з'явившись, я зрозумів, як шалено старий жадає отримати цю штучку — для себе, а не для Соломона. Його око вирячилось; захланність зблиснула в ньому тонкою масляною плівкою.
Спочатку він не казав ані слова, лише дивився. Я трохи покрутив змія в руках, щоб його контури спокусливо замерехтіли в сяйві свічок, і повернув так, щоб чарівник помітив рубінові очиці та малесенькі смарагди на розчепірених кігтиках.
Коли ж він нарешті заговорив, його голос був глухий і хрипкий від хвилювання:
— Ти був в Еріду?
— Я був там, куди ти звелів мені вирушити. Я знайшов храм. У храмі була ця річ.
7
«Коло-втікач» (від Бартімеуса з Урука, близько 2800 р. до Христа). Цей прийом часто наслідують, проте ніхто ще не зумів перевершити його творця. Цей маневр увічнено в розписах гробниці Рамзеса III доби Нового Царства: якщо придивитися, на задньому плані «Стояння царської родини перед богом Ра» за спиною фараона видно, як я кочуся геть.
8
Я знову прибрав дівочу подобу — щоб бути послідовним, а також знаючи, як це дратує господаря. З власного досвіду знаю, що ця подоба може збентежити багатьох чарівників, крім хіба що жерців Іштар у Вавилоні. Іштар — богиня кохання та війни, тож її служителів не лякали ні чарівні дівчата, ні забризкані кров'ю чудовиська. Це, на жаль, зводило нанівець більшу частину мого репертуару.