— Так, сумніваюся.
— Річ у тім, — провадив Хаба, — що я знаю царя незгірше за тебе. Він, здається, полюбляє всілякі цяцьки? Гаразд, я спокутую свою провину невеличким подарунком, новою штучкою для його колекції. Ось вона. Гарненька, еге ж?
Він поставив на стіл круглу пляшечку з чистого кришталю, оздоблену квіточками. Отвір пляшки був запечатаний оливом; за кришталевими гранями мерехтіли барвисті вогники й смужки.
Один з чарівників, що сиділи поблизу, взяв пляшечку до рук, уважно роздивився й передав далі.
— Він, здається, втратив будь-яку подобу… Так і повинно бути?
— Можливо, що він досі непритомний. Він протививсь Ув'язненню.
Жінка з довгим волоссям покрутила пляшечку в руках:
— Що це? Рідина чи пара? Які ці духи все ж таки огидні й неприродні… Тільки подумати, що все, що по них залишається, — ось воно!
Коли пляшечку взяв візир, зеленоока миша відсахнулась і затулила писок лапками.
— Еге ж, гарненька штучка, — знехотя мовив Гірам. — Ач, як моргають ці вогники: жодного разу не повторилися!
Пляшечка обійшла стіл і повернулася до Хаби, він поставив її поряд із собою. Ашміра була зачарована. Вона торкнула кришталь — на її подив, холодні стінки пляшечки, здавалося, легенько тремтять.
— Що це? — запитала вона.
— Це, любонько, — захихотів Хаба, — джин четвертого рівня, ув'язнений у пляшці. Він сидітиме там стільки, скільки захоче Соломон.
— А якщо точніше? — запитала жінка з довгим волоссям. — Що це за джин?
— Бартімеус з Урука.
Ашміра здригнулась — і вже розтулила була вуста, щоб обуритись, аж тут зміркувала, що Хаба не знає, що їй відоме джинове ім'я. А може, він такий п'яний, що йому до цього байдуже. Інші чарівники, очевидно, теж упізнали це ім'я. Вони схвально загомоніли:
— Чудово! Ото зрадіє Езекіелів дух!
— Це отой бегемот? Твоя правда, Хабо: Соломона потішить такий дарунок!
Ашміра втупилася в Хабу:
— Ти ув'язнив тут духа? Хіба це не жорстоко?
Чарівники, що сиділи за столом — молоді й старі, чоловіки й жінки, — розкотисто зареготали. Хаба сміявся гучніше за всіх. Коли він знову подивився на Ашміру, його погляд був поблажливий, очі почервоніли й затуманилися від хмелю.
— Жорстоко? Ув'язнити демона? Ти суперечиш сама собі! Не забивай цим свою гарненьку голівку. Це був огидний, шкідливий дух, і ніхто за ним не жалкуватиме! До того ж рано чи пізно він здобуде волю — через кількасот років…
Розмова перейшла до інших тем: хвороба чарівника Рувима, прибирання у вежі Езекіеля, дедалі більша схильність царя Соломона до усамітнення…
Судячи з усього, останнім часом він майже не з'являвся в палаці: навіть Гірам, візир, мав до нього доступ лише в певні години. Тепер цар, схоже, цікавився тільки будівництвом храму, а інших справ уникав. На своїх чарівників він також майже не звертав уваги — крім численних наказів, відданих під час проведення рад; чарівники знехотя корилися цим наказам…
— Твій похід до пустелі, Хабо, — просто дурниця! Ось я завтра мушу вирушити до Дамаска й звеліти своїм джинам відбудувати його зруйновані мури.
— А я поїду до Петри — будувати сховище для збіжжя…
— А я мушу займатися зрошенням якогось зачуханого села в Ханаані…
— Ох, цей Перстень! Соломон гадає, ніби ми — його раби! Якби лише…
Ашміра майже не дослухалася до їхніх скарг. Вона взяла до рук пляшечку й повільно покрутила її в пальцях. Яка легенька! І яка дивовижна речовина там усередині! За кришталевими стінками кружляли й спалахували крихітні барвисті цяточки — наче опалі пелюстки, що сиплються на озерну гладінь. Вона пригадала джина — мовчазного, з серйозними очима, — пригадала, як вони стояли поряд в ущелині, захаращеній трупами…
Численні гості царя Соломона, що перебували в залі, вже подалися до сходів, хоч багато їх ще залишалося за столами, доїдаючи залишки харчів. Чарівники довкола дівчини дедалі глибше поринали в крісла, гучніше розмовляли, більше пили…
Вона знову поглянула на пляшечку, яку тримала в руках.
— Еге ж, досліди її гарненько! — Хаба навис над дівчиною й зирив на неї сп'янілими очима. — Тобі ж до вподоби всілякі дивовижі! А в моїй вежі є ще чимало таких штучок… Рідкісні, вишукані речі! Завтра побачиш сама!
Ашміра змусила себе не відсахнутись, хоч від чарівника тхнуло вином. Вона усміхнулася:
— Твій келих спорожнів. Дозволь, я наллю тобі ще!
23
Як повільно, як болісно минають літа, коли ти замурований у пляшці! Нікому не побажаю такого моторошного досвіду[65]!
65
Так, я знаю, що людям нечасто випадає така ганебна доля, хоча трапляється всяке. Якось один чарівник, на якого я працював, покликав мене на допомогу під час землетрусу, що мав от-от зруйнувати його вежу. На його нещастя, він висловив своє прохання так: «Збережи мене!» Що ж — корок, здоровенний бутель, бочка маринаду, раз — і готово!