Найгірше — це те, як Ув'язнення впливає на твою сутність. Щоразу, коли нас викликають на Землю, наша сутність потихеньку гине; проте, якщо нас не тримають тут надто довго й дозволяють розважатися бійками, гонитвами та дотепами, нам вдається не думати про цей біль доти, доки з'явиться змога повернутися додому й оговтатися. Під час тривалого Ув'язнення це неможливо. Битися нема з ким, ганятися нема за ким, бо ти сидиш у просторі завширшки з один-два дюйми, а оскільки жартувати теж краще в товаристві, то тільки й маєш діла, що ширяти в повітрі, міркувати й відчувати, як з кожним шурхотом сохне й помирає твоя сутність, частка за часткою. А найгірше, що саме закляття Ув'язнення має таку природу, що цей процес триває без кінця — так, що тобі й померти як слід не щастить. Хаба знав, що робив: таке покарання годиться для найлютішого ворога.
Усередині цієї кришталевої кульки я був геть відрізаний від світу. Перебігу часу я не відчував. Жоден звук сюди не долинав. Часом за стінками моєї в'язниці мерехтіло світло, проте потужне закляття Покори, втоплене в кришталь, затьмарювало мій зір, тож я не міг нічого як слід розгледіти[66].
На додачу до всього мого невигідного становища, в цій стародавній пляшечці раніше містилося щось масне — можливо, олія, котрою яка-небудь давно померла єгиптянка змащувала собі волосся. Крім того, що всередині досі трохи смерділо червоним деревом з легенькою домішкою лимона, ще й стінки були страшенно слизькі. Коли я намагався перетворитись на скарабея або іншу комаху, мої ніжки постійно ковзали — і я раз по раз падав.
Тому я здебільшого перебував у своєму природному стані: тихо кружляв, ширяв, поринав у високі й трохи сумовиті роздуми і лише часом видряпував на склі непристойні малюнки. Часом я пригадував випадки з власного минулого. Згадував Фекварла й те, як зневажливо він оцінював мої сили. Згадував оту дівчину, Кіріну, що майже добилася мого звільнення. Згадував лютого Хабу, який тепер, по стількох літах, напевно вже обернувся на купу кісток, і його мерзенного помічника Аммета, який, мабуть, і досі коїть лихо десь у цьому злощасному світі. Та найчастіше, зрозуміло, я думав про свою далеку батьківщину й гадав, чи повернусь я туди коли-небудь.
І ось, коли проминули незліченні століття і я остаточно втратив надію…
Пляшечка розбилася.
Щойно вона була ще тут — моя крихітна, міцно запечатана в'язниця, така сама, як і завжди. А вже за мить її стіни розсипалися дощем кришталевих друзок, які падали круг мене, крутячись, виблискуючи й розлітаючись на всі боки в несподіваних хвилях звуку й повітря.
Коли пляшечка зруйнувалася, Амметове закляття втратило силу. Його пута лопнули.
Я вийшов на волю!
Моя сутність затріпотіла. Усі страждання вмить забулися за раптовим поривом радощів. Я не зволікав. Наче жайвір, що злітає в небо, я стрімко полинув геть від Землі, набираючи швидкості; я проминув межі стихій, що відчинились мені назустріч, і пірнув у солодке безмежжя моєї батьківщини.
Інший Світ огорнув мене. Я впав у його обійми і відразу став множинним, хоч досі був єдиним. Моя сутність підбадьорилась і з радісним співом розширилася до всіх меж нескінченності. Я прилучився до вічного невпинного танцю…
І заціпенів.
На мить мій захоплений порив уперед і раптовий ривок назад урівноважились. Я нерухомо завис. Я тільки-но встиг відчути тривогу…
І мене тут-таки висмикнули назад, люто видерли з нескінченності, затягли назад до коридорів часу — майже тієї самої миті, коли я покинув їх. Це сталося так швидко, що дорогою назад я мало не зустрівся з самим собою.
Я золотим дощем упав у бездонну криницю.
Я зібрався в одну точку й прибув на місце.
Я озирнувся. «Місце» виявилося центром пентакля, накресленого на темній червонястій матерії. Поблизу, в темному затінку, висіли, мов павутиння, шовкові завіски, що приховували обриси кімнати. Повітря було важке й тхнуло ладаном. Червоні вогники свічок мерехтіли на мармуровій підлозі, наче спогад про кров, пролиту в битві.
Я повернувся на Землю!
Я повернувся на Землю!!! До подиву та гіркоти додався ще й біль. Шалено виючи, я полинув з центру кола вгору, обернувшись на червоношкірого демона — спритного, прудкого, сповненого жадобою помсти. Мої очі палали золотом, а малесенькі, наче уколи шпичака, зіниці бігали туди-сюди. Під потворною грудкою хряща, що слугував мені носом, видніла роззявлена паща з іклами[67].
Демон пригнувся, озираючись на всі боки. Він оглянув полотно, на якому стояв, побачив шматочки нефриту, що притискали матерію до підлоги. Далі помітив олійний світильник, воскові свічки, горщики з ладаном, що курилися на підлозі. Торбину з червонясто-брунатної шкіри, що лежала на ліжку. Перекинутий столик, розбиту пляшечку, розсип кришталевих друзок. Побачив другий пентакль на іншому полотні. І в цьому пентаклі…
66
Ув'язненим у пляшці бісам часом вистачає менш потужного закляття Покори, тому скло, за яким вони перебувають, зазвичай прозоре. Саме тому вони, зі своєю ницою вдачею, постійно корчать моторошні гримаси, вражаючи й лякаючи всіх, хто до них підходить. Не варто нагадувати, що сам я ніколи такого не виробляв. Навіщо це робити, якщо зсередини все одно нічого не видно?
67
Насправді я прибрав подобу кусаріку — менш цивілізованого різновиду утуку. У давніх шумерських містах вони служили катами, вартовими при гробницях, няньками в немовлят тощо.