— Бартімеусе з Урука! — мелодійно виголосила арабська дівчина. — Заклинаю тебе путами Накри й кайданами Маріба, моторошними й болісними, відтепер коритись моїй волі — під загрозою негайної загибелі у вогні! Залишайся на місці, поки я не дозволю тобі його покинути, а потім якнайшвидше вирушай виконувати мій наказ, на гаючи часу й не ухиляючись від мети, — і врешті повертайся в той час і до того місця, які я призначу тобі…
І таке інше — все страшенно давнє, до того ж нудне, довжелезне та ще й вимовлене огидною південноаравійською говіркою, на якій я ледве знався. Проте все ж таки досвід у мене є — найголовніше я зрозумів.
* * *
Правду кажучи, я був приголомшений. Ба більше — геть спантеличений. Проте варто загнати мене до пентакля — й прадавні правила знову діятимуть. Той, хто викликав мене, ризикує життям — байдуже, що він зробив для мене раніше. І ця дівчина ще аж ніяк не перебувала в безпеці.
Вона вимовляла закляття Покори немовби в якомусь забутті: виструнчившись і заціпенівши, трохи погойдуючись від зусиль, яких коштувало їй це закляття. Вона стиснула кулачки, витягла руки по швах — ніби пригвинтивши їх до боків. Заплющивши очі, вона декламувала слова-печатки й речення-замки з механічною точністю.
Червоношкірий демон ступив уперед, до краю кола, встромивши кігті в матерію під своїми ногами. Мої золоті очі сяяли крізь дим свічок. Я чекав на помилку чи огріх, які дозволять мені розірвати свої пута, наче той листок селери, й так само вчинити з її тілом.
— Так, так, — під'юджував я. — Тільки нічого не переплутай! Обережно… зараз буде трохи важче. А ти така втомлена! Така, що я відчуваю це на смак… — Я хижо клацнув зубами в темряві.
Вона зблідла, наче сніг на гірській вершині. Проте не завагалася ні на мить і не зробила жодної помилки в заклятті[68].
Невдовзі я відчув, що мене скували пута.
Я облишив свою жадібну пильність і засмучено принишк у своєму колі.
У кімнаті запала тиша.
— Ну, — запитав я, — й навіщо ти це зробила?
— Я щойно врятувала тебе, — дівчина, трохи засапавшись, відповідала тихо-тихо. Вона кивнула в бік кришталевих друзок на підлозі. — Я випустила тебе на волю.
Червоношкірий демон повільно кивнув:
— Еге ж, випустила… задля того, щоб через кілька секунд знову поневолити! — Матерія під моїми ногами спалахнула багряним полум'ям, що огорнуло постать розгніваного демона. — А ти пам'ятаєш, — ревнув я, — як я врятував твоє мізерне життя багато років тому?!
— Багато років тому… що ти кажеш?
З моїх очей вибухнув вогонь, на блискучій шкірі виступили сірчані плями.
— Ти й не уявляєш, якого болю й страждань я відтоді зазнав! — ревів я. — Нескінченні літа, проведені в цій крихітній задушливій в'язниці, поки сонце й місяць знову й знову обходили небо! А тепер, тільки-но я вирвався на волю, ти знову викликаєш мене, навіть не давши… — Я замовк, побачивши, як дівчина промовисто тупає стрункою ніжкою по полотну. — До речі, скільки років я провів в ув'язненні?
— Кілька годин. Щойно минула північ. А ми з тобою розмовляли вчора надвечір.
Червоношкірий демон вибалушив очі; полум'я згасло.
— Учора надвечір? Тобто не минуло ще й доби?
— А скільки мало б? Подивися — я вбрана так само, як учора!
— Гаразд… — я кахикнув. — Там, усередині, трохи забуваєш про час… Одне слово, це було не дуже приємно. — Я знову підвищив голос. — І мені аж ніяк не хочеться, щоб мене одразу викликали знову — чи ти, чи будь-хто інший! Послухай краще доброї поради: просто відпусти мене!
— Ні, не можу.
— Краще відпусти! — гаркнув я. — Ти все одно не втримаєш мене надовго. Ти ж новачка — це видно з першого погляду!
Очі дівчини спалахнули. Хоч вони й не вибухнули полум'ям, я зрозумів, що невдовзі може дійти й до цього.
— Знай, Бартімеусе з Урука, — вигукнула вона, — що в своїй рідній землі я — адепта вісімнадцятого рівня посвяти храму в Марібі! Знай, що саме я викликала демоницю Зуфру й звеліла їй за одну ніч викопати став у Дамарі, погрожуючи їй путами! Знай, що я підкорила півтори сотні демонів і дев'ятьох із них жбурнула до бездонного провалля! — Відгорнувши з чола волосся, вона похмуро всміхнулась. — А найголовніше — знай, що я тепер твоя господиня!
68
Хоча до такої помилки було