— От дурепа, — буркнув я. — Красти в нього — не дуже розумна думка!
— До Хаби мені байдуже. — Її обличчя досі було бліде, проте в ньому знову з'явилася рішучість, а очі шалено зблиснули. Цей блиск мені не сподобався — я назвав би його фанатичним[72]. — Хаба для мене — ніщо, — провадила вона. — Забудь про нього. Перед нами з тобою — набагато важливіші справи.
Тривога, що проймала мене, тепер обернулася на холодний, цупкий жмуток страху: мені пригадалися розмови, які ця дівчина вела в ущелині, та її питання про заборонені речі.
— Послухай-но, — мовив я. — Перш ніж ти скажеш що-небудь, про що ми обоє пошкодуємо, подумай, де ти зараз перебуваєш. Магічні рівні довкола нас аж гудуть від аур могутніх духів. Ти їх не відчуваєш, зате відчуваю я — мені за ними майже нічого не чути. Хочеш викликати мене — будь ласка, тільки краще не тут, а в такому місці, де нам більше пощастить вижити. Крадіжок майна чарівників тут не схвалюють, і нелегальних викликів духів — так само. Це те, чого не слід робити ні в палаці Соломона, ні поблизу нього[73].
— Бартімеусе, — відповіла дівчина, поклавши руку на один з кинджалів за своїм поясом, — годі балачок!
Я замовк. І заходився чекати. Чекати найгіршого.
— Цієї ночі, — провадила дівчина, — ти допоможеш мені виконати завдання, заради якого я подолала більше тисячі миль, прибувши сюди з садів чарівної Шеби.
— З Шеби?! Стривай-но: ти хочеш сказати, що Гім'яр — це теж неправда? Оце то ти брехунка!
— Цієї ночі ти або допоможеш мені врятувати мій народ, або ми обидвоє загинемо, рятуючи його.
Отакої! А в мене жевріла надія, що їй просто кортіло поміняти кольори в своїй спальні. Шкода! Я міг би зробити з цих шовків справжнє диво…
— Цієї ночі ти допоможеш мені зробити дві справи.
— Дві справи? — повторив я. — Гаразд. Які ж саме? Цікаво, чи справді вона божевільна? І якою мірою?
— Убити царя Соломона, — бадьоро відповіла дівчина. — І забрати в нього Перстень.
Вона всміхнулась мені. Її очі аж палали.
Так, вона справді цілком божевільна…
24
Ашміра сподівалася, що джин відповість на це хоч що-небудь — досі він був нівроку балакучий. Проте він мовчав. Він заціпенів, і язички полум'я, що оточували все його тіло, зненацька згасли.
Він стояв нерухомо, як камінь, і так само тихо — однак від цієї тиші віяло люттю. Ця лють отруйною хмарою заповнила кімнату й гнітила дівчину з такою силою, що їй аж підігнулися коліна. Вона мимоволі позадкувала.
Ашміра заплющила очі й глибоко зітхнула. Спокійно! Треба будь-що зберігати спокій. Бартімеус — попри всі його погрози й протести — тепер у її владі, тож йому залишається тільки коритися.
Тільки спокій і спритність, майже без розмірковувань дозволили Ашмірі пережити минулі пів години. Якби вона зупинилась і замислилась над тим, що робить: обкрадає могутнього чарівника, викликає демона, могутнішого за всіх, що досі траплялись їй, — її здолав би страх, і вона була б приречена. Проте цього не сталося. Вона, як це було притаманно її талантові, здійснювала всі свої наміри з байдужою зосередженістю, думаючи лише про нагальні справи, а не про їхні наслідки.
Правду кажучи, найважче було їй спочатку — під час цього нескінченного бенкету, поки Хаба та інші вищі чарівники пиячили до нестями. Збоку здавалося, ніби Ашміра просто сиділа, сміючися з їхніх дотепів, і попивала вино. А в душі її терзав постійний страх, що її от-от виженуть із зали — або єгиптянин заховає кришталеву пляшечку так, що її не можна буде дістати. Вона усміхалась, хоч їй хотілося кричати. Та коли Хаба врешті понурив голову й заплющив очі, вона була готова діяти миттєво. Вихопивши пляшечку з-під його носа, вона покинула залу, проминувши лави джинів, що пурхали в повітрі, й кинулася до своєї кімнати. Там вона дістала з торбини полотно й свічки, методично порозкладала їх, розбила пляшечку й викликала демона. І все це — без жодного вагання.
Саме закляття мало не вбило її. Ашмірі вже доводилося викликати слабших джинів — за допомогою тих самих прийомів, — проте вона не врахувала сили Бартімеуса. Навіть із заплющеними очима, намагаючись дочитати потрібні слова, вона відчувала, як ця сила тисне на межі її кола. Вона знала, що станеться, якщо зробити хоч одну-єдину помилку, й це швидко виснажувало її. Однак від її життя залежала доля Шеби, й ця думка переважувала всі інші. Попри втому, попри те, що їй уже багато місяців не доводилося викликати демонів, попри те, що джинова лють просто-таки шмагала її, Ашміра втамувала свій страх і спромоглася підкорити духа собі.
72
Фанатики — особи з божевільними очима, перейняті нездоланною впевненістю в тому, що світ повинен бути саме таким, яким вони його уявляють. Коли світ не відповідає їхньому уявленню, це може призвести до насильства. Найбільше з усіх фанатиків я люблю святих стовпників, які жили через кілька століть після Соломона: це такі зарослі волоссям аскети, що проводили літа, сидячи на високих стовпах серед пустелі. Нічого страшного в них не було, крім хіба що смороду. Вони викликали джинів, щоб ті спокушали їх, заради того, щоб переконатись у власній стійкості й вірі. Щодо мене, то я не марнував часу на спокуси, а просто лоскотав їх, аж поки вони падали на землю.
73
У палаці також було заборонено битися, жерти слуг, гасати коридорами, лаятися, малювати сороміцькі картинки на стінах гарему, смердіти на кухні й плювати на килими. Принаймні, саме за це діставалося мені; можливо, існували ще й інші заборони.