Він обернув її руку долонею вниз і оглянув шкіру на зап'ястку, поки Ашміра намагалася визволитись.
— Що ти робиш?! — вигукнула вона.
— Шукаю прикметні шрами. В тутешніх краях уже багато років орудує братство вбивць. А це — їхній знак… Ні, тепер я бачу, що ти не з їхнього числа. — Юнак випустив її руку й широко всміхнувся, коли вона відсахнулася. — Що, запізно вже хапатися за кинджал? А тобі, здається, належить діяти блискавично!
— Годі! — хрипко відповіла Ашміра. — Веди мене до Соломона!
— Ми обоє розуміємо, що рано чи пізно ти зробиш помилку, — провадив джин. — І обоє знаємо, що я на це чекатиму. — Він обернувся й стрімко попрямував повз неї до дверей. — А на нас двох тим часом чекає приємна нічна прогулянка. Де ми зараз? У кімнаті для гостей?
— Так.
— Виходить, царські покої — в іншому крилі палацу? Тоді нам доведеться йти через садок. Там не дуже багато варти.
— Добре, — відповіла Ашміра.
— Оскільки в палаці повно всіляких афритів та горл, кусаріку та людей-скорпіонів, бичоносців та шкуродерів, вогняних і повітряних вартових, повзучих смертоносців та інших надприродних рабів царя Соломона, яким наказано вистежувати і вбивати таких дурнів, як ми з тобою, — зауважив Бартімеус, — дістатися до царських покоїв — це вже цікавенька річ! — Він відчинив двері й визирнув у темний коридор. — Та ще цікавіше розпочнеться потім… Ну, гаразд, на найближчому десятку ярдів нас ніхто не вб'є. Тільки довго таке щастя не триватиме — повір уже мені, тож радій, поки тобі радіється.
Не озираючись, він вислизнув з кімнати. Ашміра подалася за ним. Зачинивши за собою двері, вони рушили вдвох крізь темряву.
25
Ось у чому річ: якою божевільною не була б ця дівчина з Шеби, у дечому вона все ж мала рацію. Я справді чудово знав палац.
Я, скажімо, краще за будь-кого знав місця бісівських пузирів по коридорах та зачарованих каменів по садках; знався на траєкторіях чарівних світильників, що кружляли на різній висоті серед цикламенів та кипарисів. Знав, де шукати людських вартових і де вони влаштовують свої нічні обходи; знав, коли вони напоготові, а коли грають у «собак та шакалів»[74] і тихенько попивають ячмінне пиво. Знав я й те, де шукати найнебезпечніших надприродних шпигунів та сторожів, які чатували під стелею по кутках коридорів і по щілинах між каменями. Я міг викрити їх за коливанням завісок, за ледве помітними кривульками на килимах, за шумом вітру над дахами.
Усі ці перешкоди, врешті-решт, я міг передбачити й уникнути.
Але вбити Соломона й викрасти Перстень? Ба ні! Тут я не міг собі дати жодної ради.
Вибір був простий та суворий, і обидва варіанти обіцяли самі тільки прикрощі. Якщо я не підкорюся дівчині, на мене чекатиме Вогонь Лиха. Це — більш ніж напевно; це було видно з її очей. Попри всі мої обмірковані, виважені докази, здатні змусити навіть загартованого полководця заховати свій меч і взятися за вишивальну голку, її очі зберігали той нерухомий скляний блиск, який з'являється в погляді людини, коли вона переймається Великою Метою й зрікається самої себе (якщо про це останнє взагалі може йтися). Мені — істоті завжди незмінній, попри будь-яку зовнішню подобу, — бачити таке особливо прикро: усе шкереберть, догори дриґом. Та насамкінець усе зводилося до одного: дівчина твердо вирішила пожертвувати собою (а найголовніше — мною), й переконати її в іншому було неможливо.
А це означало одне: поки вона не зробить якоїсь помилки, мені доведеться спробувати виконати її наказ і викрасти Перстень.
А це своєю чергою віщувало нам моторошну загибель, про що чудово свідчать історії Азула, Філокрита й інших. Це були духи, набагато могутніші за мене, проте їм не вдалося уникнути сумної долі, а Соломон тим часом розкошував і далі. Перемогти там, де вони зазнали поразки, я не мав жодного шансу.
Одначе я все ж таки Бартімеус з Урука, і в моєму одному пальці більше кмітливості й хитрощів[75], ніж у трьох цих йолопів-афритів! Ні, я просто так не здамся!
До того ж. коли тобі все одно судилося помирати, чому б не зробити це весело?
* * *
Цієї нічної пори коридори, що вели до кімнат для гостей, були порожні, крім хіба що двох вартових бісів, які тинялися між поверхами. Я, звичайно, міг би легко проковтнути їх, однак волів ховатися, поки це можливо. Отож, почувши лопотіння їхніх шкірястих крил, я одразу огортав дівчину й самого себе непомітними зайняттями Схованки. Ми нерухомо застигали серед тенет магічних ниток, поки біси пролітали повз нас, тягнучи з собою сигнальні сурми й кленучи на всі заставки чарівників. Коли все вщухало, я прибирав закляття, й ми навшпиньки рушали далі.
74
«Собаки та шакали» — настільна гра, в яку зазвичай грають фішками зі слонової кістки, хоча тебанські фараони часом грали в неї «по-дорослому» — за допомогою джинів, яких змушували прибирати подоби представників родини собачих і бігати накресленою серед двору гральною дошкою. Опинившись на клітині, слід було побороти суперника, який стояв на ній, і все це — за полуденної спеки, тож під кінець гри всі геть смерділи потом, а шиї в нашийниках страшенно свербіли. Я, щоправда, сам цього ніколи не відчував: я — особа надто поважна для участі в таких принизливих вправах.