Око старого зблиснуло:
— Давай сюди!
Я вагався:
— А ти відпустиш мене, як я просив? Адже я служив тобі вірою й правдою!
Обличчя старого аж скривилося від гніву:
— Ти ще смієш торгуватися зі мною? Давай сюди скарб, демоне, бо присягаюся своїм таємним ім'ям, що не мине й години, як ти з вереском полетиш у Вогонь Лиха[9]! — він вирячився на мене своїм єдиним оком, випнувши щелепу: на його розтулених вустах виступила слина.
— Гаразд, — відповів я. — Тільки не впусти.
Я перекинув фігурку з одного кола до іншого, і чарівник, розчепіривши пальці, потягся до неї. Чи то через одноокість, чи через те, що його руки трусилися з нетерплячки, він не втримав змія: фігурка вислизнула з його пальців і впала на край кола. Старий з криком перехопив її й притулив до своїх зморшкуватих грудей.
Цей перший необачний порух міг би стати для нього останнім. Якби хоч кінчики його пальців висунулися за магічне коло, то захист одразу було б зруйновано — і я тут-таки накинувся б на нього. Проте його пальці лише на волосинку не дістали до краю кола, і чарівна дівчина, що на мить трохи підросла, а зубки її стали довшими й гострішими, засмучено повернулася до центру свого пентакля.
Старий, проте, нічого цього не помітив. Він цілковито був зосереджений на своєму скарбі: довго крутив його в руці, наче лютий кіт, що бавиться з мишеням, раз по раз зітхав та зойкав, милуючись майстерною роботою, і йому хіба що слинка не бігла. Через кілька хвилин мене занудило від цього видовища, і я кахикнув.
Чарівник підняв голову:
— Чого тобі?
— Ти дістав те. що просив. Соломон тебе щедро винагородить. Відпусти мене!
Він захихотів:
— Ой, Бартімеусе, в тебе ж справжній талант до такої роботи! Навіть не знаю, чи варто відпускати такого спритного крадія… Стій спокійно! Я спочатку мушу оглянути цю прецікаву річ. Ось тут, на пальчиках, маленькі шарніри… Цікаво, навіщо вони потрібні?
— Що тобі до того? — відповів я. — Ти ж усе одно віддаси її Соломонові, то нехай він сам і розбирається!
Господар промовисто насупився. Я тихенько посміхнувся і втупився у вікно — на небо, де ледь помітні вранішні патрулі кружляли високо-високо, залишаючи за собою блідо-рожеві сліди з пари й сірки. Це справляло доволі непогане враження, проте більше було на показ: справді-бо, хто всерйоз наважиться напасти на Єрусалим, поки Соломон володіє Перснем?
Я дозволив чарівникові ще трохи оглянути змія, а потім, дивлячись і далі у вікно, ніби мимохідь зауважив:
— До речі, він дуже гнівається, коли хтось із чарівників приховує такі могутні талісмани, як цей. Краще вже відпусти мене!
Старий примружив око й поглянув на мене:
— А ти знаєш, що це за талісман?
— Ні.
— Але ж ти кажеш, що він могутній!
— Це будь-якому бісові видно… Овва, я й забув: ти ж звичайнісінька людина! Ти не бачиш аури цього талісману на сьомому рівні… Та будь-що, хто там знає, яка в нього сила? Може, такі фігурки в Еріду виробляли сотнями, й це зовсім не той талісман, що треба!
Старий аж облизнувся. Обачність змагалась у його душі з цікавістю — й програла.
— Як це — «не той, що треба»?
— Це вже мене не обходить… І тебе — так само! Ти наказав мені стояти спокійно — от я й стою!
Господар вилаявся:
— Я скасовую цей наказ! Говори!
— Ні! — вигукнув я, піднімаючи руки. — Я знаю, що ви — чарівники — за поріддя, й не хочу брати в цьому жодної участі! З одного боку — Соломон зі своїм Перснем, з другого — ти з оцим… оцим… — Дівчина здригнулась, немовби з переляку. — А я опинюся між вами, й тоді мені напевно буде непереливки!
У центрі простягнутої долоні чарівника спалахнуло блакитне полум'я:
— Не барися, Бартімеусе! Кажи негайно, що це за річ, інакше дістанеш від мене Кулак Сутності!
— Ти наважишся вдарити жінку?
— Кажи!!!
— Ну, гаразд. Тільки май на увазі: добра від цього не чекай! Ця річ трохи скидається на Великого Змія, за допомогою якого давні володарі Еріду підкорили всі міста в долині. У цьому скарбі ховається могутній дух, що слухається власника талісмана…
— А його власник…
— Мабуть, той, хто зараз тримає його в руках. Щоб викликати духа, треба натиснути на потаємний важіль…
Чарівник якусь хвилину мовчки дивився на мене. Нарешті він промовив:
— Я ніколи про таке не чув. Ти брешеш!
— Авжеж, брешу. Я ж демон — ми завжди брешемо! Тож забудь про це все й віддай талісман Соломонові.
— Ні! — з несподіваною рішучістю відповів старий. — Візьми його!
— Що?!
9
Вогонь Лиха — дуже швидка й болюча кара. Пізніше, після того, як її вдосконалив Зарбустібал Єменський, її почали називати «Нищівним Вогнем». Це найвища міра покарання для духів, що відмовляються виконувати накази господарів. Саме ця загроза насамперед і забезпечує чарівникам нашу покору (хоч і з примусу).