Нескінченні звивисті коридори, нескінченні двері… Найкращим було те, що дівчина принаймні поводилася тихо, тобто мовчала. Як і всі натреновані вбивці, вона вміла нечутно пересуватись і не робити зайвих рухів, хоч дотепер вона була «спокійна» незгірше за мавпу-ревуна, яку загнали на дерево. Потреба думати хвилювала її і робила надміру балакучою, та коли настав час діяти, вона почувалася набагато впевненіше й прямувала за мною у вдячному мовчанні. Я за це був щиро вдячний їй: мені належало як слід обміркувати, що робити далі.
Проникнути до Соломонових покоїв, обминувши всі пастки й вартових, — це було перше моє завдання, і всі, хто спостерігав би за мною, визнали б його нездійсненним. Мені й самому воно здавалося, правду кажучи, досить-таки непростим. Ми вже подолали три поверхи, два марші сходів і склепінчасту галерею, перш ніж у мене з'явився план.[76]
Я затяг дівчину під арку й суворо сказав:
— Далі стає небезпечно. Там — головна частина палацу, де нам може трапитися будь-хто й будь-що. Тутешні духи — це не хирляві біси, яких ми щойно проминули. Вони могутніші й голодніші. До кімнат для гостей їх не підпускають — про всяк випадок, якщо ти розумієш мене. Одне слово, тепер доведеться бути дуже обачними. Виконуй усі мої накази й нічого не питай. На це, повір мені, в тебе просто не буде часу.
Дівчина скривилася:
— Бартімеусе, якщо ти гадаєш, ніби я тобі довірятиму…
— Ой, та не треба мені довіряти! Довіряй своєму закляттю: ти ж наказала, щоб я охороняв тебе, авжеж? — Я зіщулив очі, придивляючись до темряви. — Гаразд, зараз ми тихенько підемо через сади. А там — побачимо… Мерщій за мною!
Я легенько, мов павутинка, полинув уперед, проминув арку й помчав сходами до високої довгої зали. Соломон побудував її під час свого «вавилонського» періоду; стіни було викладено синьою глазурованою цеглою і оздоблено левами та драконами. Обабіч від нас височіли постаменти, на яких стояли статуї, награбовані в стародавніх народів. Зал осявали великі металеві світильники, що висіли в нас над головами. Я перевірив усі рівні — поки що все було чисто.
Я навшпиньки, стрімко, як газель, проскочив через залу, намагаючись не виходити з тіні. За спиною в себе я чув дихання дівчини; ноги її не видавали ані звуку.
Я рвучко зупинився — і в мене тут-таки врізалися ззаду.
— Ой! Обережно!
— Ти ж сам сказав: «мерщій за мною»!
— А ти хіба наймичка з комедії? Ти ж нібито вбивця!
— Я не вбивця. Я спадкова охоронниця!
— Ти спадкова дурепа! Ховайся — здається, хтось іде!
Ми майнули за найближчий постамент і щільно притулились одне до одного. Дівчина насупилась — вона нічого не відчувала, проте я помітив коливання рівнів.
Вони затремтіли від несподіваного натиску. Хтось увійшов до зали з протилежного кінця.
І саме цієї миті клятому дівчиську закортіло поговорити! Я одразу затулив їй долонею рота й шалено замахав рукою, закликаючи до тиші. Ми принишкли за каменем.
Кілька наступних нестерпно довгих секунд не відбувалося нічого. Дівчині не сиділося — вона тихенько вовтузилась під моєю важкою рукою. Я мовчки показав нагору, на глазуровану стіну: нею пропливав велетенський силует масивної, гладкої постаті з обвислими руками й подертим шлейфом ззаду. Дівчина завмерла — її можна було б притулити до стіни, як ту мітлу. Ми стояли нерухомо, поки непроханий гість не забрався геть. Нарешті він зник без жодного звуку.
— Що це було? — прошепотіла дівчина, коли я відпустив її.
— Судячи з того, як вигиналися рівні, — пояснив я, — радше за все марид. Хабин слуга — теж один з маридів. Трапляються вони не дуже часто, та коли йдеться про Перстень Соломона, то навіть такі могутні духи йдуть по парі за шекель[77]. Ну, тепер ти вдячна мені, що я не дав тобі заговорити?
Дівчина здригнулася:
— Добре, що я не бачила цієї тварюки на власні очі!
— Ти нічого такого не побачила б, — відповів я, — крім гарненького синьоокого хлопчини-раба, що чимчикує через залу. І ти спокійно милувалася б його чарівними кучериками й кругленьким підборіддям, коли вістря його хвоста встромилося б тобі в горлянку… Гаразд, зараз нема часу на солодкі мрії. Нумо… хоча ні, стривай.
У бічній арці посеред зали з'явився вогник. Він освітлював низеньку кульгаву постать у білому вбранні. А за її плечем майоріла розпливчаста хмаринка…
76
Якщо, звичайно, можна назвати «планом» купу недоладних спостережень і припущень — на додачу до паніки, нерішучості й незнання.
77
Слід сказати, що духи-раби в тогочасному Єрусалимі справді коштували вкрай дешево. За кращих часів джин — один з наймогутніших духів, усі ставляться до нього з належним страхом і пошаною. Та завдяки цьому Персню й численним чарівникам, притягнутим на його орбіту, дійшло до того, що й каменя не стало куди жбурнути: кинеш — і влучиш у якого-небудь африта. Як наслідок, подібні до мене шляхетні духи опинилися в самісінькому низу харчового ланцюжка — нарівні з фоліотами, бісами та іншою дрібнотою.