— Назад!
Ми знову майнули за постамент.
— Що там ще? — прошепотіла дівчина. — Я думала, ми спокійно підемо навпростець…
— Зазвичай тут нікого немає. А зараз людно, як на тебанському ринку. Це Соломонів візир…
— Гірам? — насупилась вона. — Той, що з мишкою?
— На вищих рівнях це зовсім не мишка, повір. Не дивно, що він кульгає — з таким тягарем на плечі! Сиди тихо!
Кроки Гірама, на відміну від кроків марида, було добре чути — спочатку здавалося, ніби вони віддаляються. Я вже хотів був зітхнути з полегшенням, аж тут почув тривожний писк миші. Кроки вщухли, щось плямкнуло, й за мить у залі засмерділо протухлими яйцями.
Я зрозумів, що це означає. Фоліот Ґезері!
— Ну? — Гірамів голос було добре чути; візир стояв, напевно, кроків за двадцять від нашої схованки. — Чого тобі, тварюко?
— Одне тільки слово, о великий Гіраме, — відповів Ґезері. Хоч слова його були шанобливі, однак тон цілком зводив їх нанівець. — Мій господар, великий Хаба, останні кілька годин почувався не дуже добре.
— Так, я бачив його на бенкеті, — мовив з огидою Гірам. — Він був п'яний.
— Так-так… От він щойно протверезів і побачив, що загубив одну штучку. Таку маленьку пляшечку. Запроторив кудись і ніяк не може знайти. Може, вона впала зі стола — і її вимели разом з усім сміттям. Ми всюди шукаємо, й ніде її немає. Дуже дивна річ!
Гірам пирхнув:
— Отой його дарунок Соломонові? Це мене не обходить. Дивися за ним сам — ти ж його раб! Ти й ще ота мерзенна тінь…
— Та ні, ми були у нього в вежі, розчищали безлад, який… Гаразд, це дурниці. Послухай-но, — додав недбало Ґезері (я уявив, як він умостився на хмаринці й крутить хвостом, затиснутим у лапі), — а ти не бачив тієї аравійської дівчини?
— Жриці Кіріни? Вона, мабуть, пішла до своєї кімнати.
— До своєї кімнати? А де ця кімната, не підкажеш? Бачиш, Хаба думає…
— Не підкажу! — У залі знову залунали Гірамові кроки: він, напевно, йшов від Ґезері геть, відповідаючи йому через плече. — Нехай цей Хаба сам дає раду своїм клопотам! Тривожити наших гостей я йому не дозволю!
— Ми просто думаємо, що… — чарівник щось буркнув, пролунав войовничий писк миші й пронизливий вереск Ґезері. — Ой! — репетував він. — Забери це! Гаразд, гаразд, я вже йду!
Хмаринка ляснула й зникла. Кроки чарівника тихо лунали здалеку.
Я похмуро глянув на дівчину:
— От і все! Тепер за нами полює Хаба. Поспішаймо! Нехай краще нас уб'є хтось інший, поки він не знайшов тебе!
* * *
На моє полегшення, жодних інших демонів у Вавилонській залі нам не трапилося, тож ми щасливо дісталися до іншого її кінця. Далі було вже зовсім просто пробігти через Хетську кімнату, завернути ліворуч біля Кельтського кабінету[78] і, не доходячи до просторої (з міцною охороною) Єгипетської зали, крізь невеличку арку вийти до південної колонади, що оперізувала сади.
— Гаразд, — відсапнув я. — Тепер зупинімося й перепочиньмо. Що ти скажеш про це місце?
За межами галереї панувала глибока, темна, таємнича ніч. Повітря було чисте; вітерець досі ніс тепло із східних пустель. Я оглянув зорі: судячи з яскравого Арктура та Озіріса, що схилявся до обрію, до світанку залишалося ще чотири чи п'ять годин.
Перед нами, на північ і на південь, простиралися сади. В садах було темно — лише з вікон палацу на кущі й статуї, на водограї, пальми й квітучі олеандри падали нерівні прямокутники світла. Десь на півночі невидимо височіла чорна стіна царської вежі, зручно розміщеної біля гарему, проте відокремленої від головної частини палацу. На півдні містились інші споруди — зали для прийомів, флігелі, де жили й працювали Соломонові слуги-люди, й трохи віддалік — скарбниця, повна золота.
Дівчина озирнулася:
— Оце і є сади? Тут ніби все тихо…
— Ось бачиш, як мало ти знаєш, — заперечив я. — З вас, людей, узагалі жодної користі. Тут усе аж кипить! Бачиш оту статую біля рододендронів? Це африт. Якби твої очі сягали вищих рівнів, ти побачила б… та, власне, й добре, що тобі не видно, що він робить. Це один з начальників нічної варти. Усі вартові з цієї частини палацу раз по раз приходять до нього доповідати; один за одним вони теж наглядають — так, задля певності. А ще я бачу п'ятьох… ні, шістьох джинів, що ховаються по кущах або кружляють між деревами, і ще кількох маленьких істот, схожих на світлячків… вони мені теж не до вподоби. Посередині тієї стежки поставлено пастку, до того ж дуже неприємну; а в небі над нами, на п'ятому рівні, величезна магічна баня, що накриває всі сади. Будь-який дух, що спробує пролетіти крізь неї, здійме тривогу. Тож цю частину палацу охороняють як слід.
78
«Кельтським кабінетом» називалася невеличка комірчина, де зберігалися кілька горщиків із сушеною вайдою і скручена з трави струна від арфи, принесені з Кельтських островів. Соломонові джини мандрували по всіх куточках земної кулі, шукаючи дивовиж, які розпалювали царський апетит. Деякі з цих мандрівок приносили багату здобич, деякі — не дуже.